ДЕБАЛЬЦЕВО: ДВА ВЕКТОРИ БОЛЮ.
2015 рік.
Роздiл 1 --1996 рік.
--А я першим добiг,-радiсно вiдхекувався бiля дверей малий Миколка, чекаючи маму, що пiднiмалася по сходах вслiд за ним.
--Ти молодець. Ти найкращий бешкетник нашого пiд їзду,- жартувала мама.
В їхньому будинку лiфт працював справно, але вони завжди залюбки пiднiмалися на свiй четвертий поверх пiшки. Енергiя просто вирувала в щупленькому тiльцi Миколки, вiн i хвилини не мiг всидiти. Бували правда рiдкi випадки, коли вiн чимось захоплювався i тодi на години приклеювався до свого захоплення. Якщо траплялася така нагода, для мами це було великою радiстю, бо тодi не потрiбно було вiдповiдати на безкiнечнi чому та для чого, в десятий раз на день розказувати про доброго Айболита, а можна було накiнець зайнятися своїми домашнiми справами, прислухаючись до того, як малий щось мугикає собi пiд нiс.
Миколковi було вже майже чотири роки i вiн ходив до дитячого садочку. Там i друзiв багато i iграшок значно бiльше,нiж вдома. Проте, були деякi речi, якi йому дуже не подобалися. По-перше, заставляли все зїсти i за снiданком, i в обiд, а поруч не було Мурчика, щоб поділитись з ним, як вдома. По- друге, в день потрiбно було спати, як маленькому. Ну, не любив вiн спати вдень. Як не намагався заплющити очi, але то ліве, то праве око, само собою вiд цiкавостi, вiдкривалося. Тодi Миколка, або розмовляв iз сонячним промiнчиком, що заглядав у спальню кiмнату через невеличку дiрку в товстiй шторi бiля вiкна, або придумував iмена своiм оловяним солдатикам, якi подарував йому дiдусь.
Сiм я Миколки жила в мiстi, що славилося своїми шахтарськими традицiями. Обидва його дiдусi та табусi жили в цьому ж мiстi тiльки в iншому кiнцi, в старих будинках, якi чомусь називали "хрущiвками " Миколка було навiть думав, що там живуть хрущi, але мама пояснила це пo-iншому. Потiм Миколка ще раз перепитає у татка, чи це так. Правда, свого татка вiн бачить дуже рiдко. Останнiй раз бачив пiв року тому, бо той працює аж в Москвi. Миколка не розумiв чому татко мав працювати так далеко, коли i в iхньому мiстi, як каже дiдусь Iван, теж потрiбнi роботящi руки. Мама пояснювала, що тут перестали платити грошi: це тaкi кольоровi бумажки, якi можна обмiняти в магазинi на хлiб i на печиво, а часом навiть на морозиво, чи цукерки. Дуже важливi бумажки. Без них не проживеш, саме тому татко таки мав 1хати працювати там, де платили. Навiть яkщо це далеко.
Одна бабуся сердилась на татка за те, що вiн залишає саму дружину i сина так на довго. Iнша бабуся сердилась на маму, що та випровадила чоловiка невiдомо куди, а сама працює в школi задарма (бо зарплати пiв року вже нiхто не бачив) Краще б їхала разом з чоловiком. Так би i заробили бiльше, i чоловiк був би доглянутий.
А мама заспокоювала малого:
--То нiчого, що вони зараз сердяться, це пройде. Наш татко знає, що правильно, а що нi. Вiн у нас найкращий. Просто треба ще трошки потерпiти, попрацювати нам тут, а йому там. I тодi все буде добре.
Миколка, звичайно, все це розумiв, але йому так не вистачало татка! Вiн так сумував за ним! А тут ще цей поганючий Андрюха-"товсте брюхо" завжди дразниться:
--Твiй батько тебе покинув i бiльше не повернеться, як i моя бабуся. Вона подалась до Iталii, наче на роботу, а вже два роки не приїздить до мене.
--Нi, не правда,- кричить ображений Миколка.- Вiн до мене дзвонить кожної недiлi i скоро приїде.
-- А от i не приїде, не приїде, - ще бiльше дразниться Андрій.
Та ось справедливiсть перемогла: вчора вечором подзвонив татко i сказав, що вже має бiлета- незабаром буде вдома.
Миколка лежить iз заплющеними очима i уявляє, як вони з мамою зустрiнуть татка на зупинцi, як татко посадить його собi на плечi, i вони гордо крокуватимуть вулицею. А цей дурнеький Андрiй хай йому заздрить, бо його батько, хоч i був весь час вдома, та сина на плечах нiколи не носив. Малий аж усміхнувся сам до себе, пригадуючи, як вони не раз гуляли по місту: Миколка на батьковiй спинi, а той однiєю рукою притримує ноги сина, а iншою обнiмає маму за плечi. I щось iй смiшне розповiдає. Мама смiється. Дивлячись на неї, посмiхається i тато. Миколка не завжди прислухався про що це вони говорять i чому смiються, але йому так добре на татковiй спинi i так весело, що вiн i собi смiється разом з ними, голосно -голосно.
--Малий розумнику,- покликала його мама. -Я знаю, що ти вже не спиш. Вставай, одягайся! Пiдемо зустрiчати татка.
--Ура-а!-закричав Миколка i пiдхопився з лiжка.
Вмить вiн вдягнувся, навiть кедики свої зашнурував сам.
--Який в тебе гарний костюмчик, - замилувалася чи то ним, чи то костюмчиком, мама. Миколцi ця матросочка теж дуже подобалася, особливо невеличкий металевий якiр, який так i виблискував на сонцi.
До автобусноi зупинки було рукою подати. Вже через десять хвилин були там, чекаючи на автобус вiд залiзничної станцiї.
А ось i автобус, i татко. Трохи незвично, що вiн такий не бритий та худий, але такi добрi рiднi очi свiтяться радiстю та любов ю.
--Рiднi мої,- обiйняв вiн i маму i Миколку, - я так скучив за вами.
Мама усмiхалася i плакала одночасно. Миколцi теж чомусь пощiпувало в носi, але вiн же мужчина, вiн не плакатиме!
У татка було двi великi сумки та два невеликих пакунки, тому як не жаль було малому, але в тата на плечi сидiв не вiн, а одна iз сумок: велика чорна i трохи запорошена.
--Що,хлопче, я трохи забруднився в дорозi?- запитав тато, бачачи, як син дивиться то на нього, то на сумку. --Нiчого,синку, в дома я виправлюсь : вмиюсь, побриюсь i тодi стану похожий на людину.
Всю дорогу до дому Миколка радiсно пiдстрибував та подумки розмовляв зi своiм чи то другом, чи то кривдником, Андрiєм :" Ага -ага таки приiхав мiй татко".
До самого вечора крутився малий бiля батька: i коли той брився, i коли сумки розбирав... А якi чудовi подарунки татко привiз йому: осiння куртка, яку можна вдягати на два боки ( з однiєї сторони вона була кольору стиглої вишнi, з темно -синiм комiрцем i такими ж кишенями, а якщо вивернути, то з iншоi сторони, вона була темно -синього кольору, з вишневим комiрцем i такими ж кишенями). А ще привiз машинку, якою можна було керувати за допомогою пульту управлiння. Але, не дивлячись навiть на такi чудовi подарунки, Миколку хвилювало зовсiм iнше. Вiн раз вiд разу прибiгав до тата, вмощувався йому на колiна i в сотий раз перепитував:
--Татку ти вже не поїдеш бiльше на роботу далеко?
--А ти як хочеш?
--Не їдь,- просив малий i ще тiснiше пригортався до батька.
--А я б тобi ще подарункiв привiз.
--Краще я буду без них.
--Чесно кажучи, не знаю,синку. Побачимо потiм.
--Коли потiм?
--От порозмовляю з тобою, з мамою, з друзями своїми--тодi вже вирiшу.
Того ж вечора до них в гостi прийшли татовi друзi i Миколка, щоб не заважати дорослим, якi розташувалися в кухнi, бiля великого круглого столу, пiшов в залу --дивитися мультики. Але, як виявилося, там йшов старий -престарий мультик "Том i Джерi" якогo вiн бачив багацько разiв, тому вирiшив зайнятися чимось iншим.
"Що ж його робити?- думав малий- Машинкою вiн сьогоднi бiльше не гратиметься, бо якщо довго гратися, то сяде, тобто розрядиться батарейка. Так йому пояснив тато. Миколка не хоче, щоб вона розрядилася, бо ж йому взавтра потрiбно всiм в садочку показати, яку чудову машинку привiз тато.
Малий оглянувся довкола, шукаючи, чим би це зайнятися. На журнальному столику вiн побачив ножницi.
--Ось ви де!-- зрадiв хлопчик.
Їх в дитячому садочку вже вчили, як правильно i гарно працювати з ножницями, та тiльки вдома вiн чомусь нiколи не мiг iх знайти. А тут якраз така нагода!
Миколка обережно взяв ножницi, подивився довкола:"Де б його взяти папiр?" Нiчого пiдходячого не було. Тодi вiн взяв стiльця, пiднiс його до шафи, вiдкрив верхнi дверцята I тут теж нiчого пiдходячого не має. Cтавши навшпиньки, дотягнувся до верхньоi полицi. Тут лежало декiлька кольорових бумажок. Миколка знав що це гривнi--грошi. Iх брати не можна. А поруч ще якiсь зеленкуватi папiрцi, по серединi, в кружочках на них якiсь дядьки в старому i дивному вбраннi. Одного разу вiн вже бачив подiбного папiрця в садочку, у нянi. З дpугоi сторони на ньому був календарик, де вона вiдмiчала своi нiчнi змiни. Миколка уважно подивився --календарика тут не було.Тим краще, значить цi бумажки зовсiм не цiннi. Ось iх то i можна буде потяти. Вiн вже знав, як це краще зробити: витне посерединi чужих дядькiв, а на те мiсце вклеiть фотокарточки тата,або мами. От буде смiху!
-- Шибенику, чим ти там займаэшся?--гукнула мама з кухнi.
--Я роблю таткового портрета--повiдомив Миколка.
--Тобi потрiбнi фарби?
--Зараз нi. Може пiзнiше.
--Надiюсь ти нiчого не збираєшся розбити,чи поламати?
--Нi, мамочко.
--Обiцяєш?
--Oбiцяю.
Миколка взявся до роботи. Вiн намагався витяти рiвненько старий портрет, але виходило якось кострубато, не гарно. Хлопчик з жалем подивився на зiпсованi смужки. Та то нiчого --в шафi ще було декiлька таких самих папiрцiв. Малий знову поволiк стiлець до шафи.
--Чим ти там гуркочеш?--запитав тато заглядаючи до зали.
--То стiлець гуркоче--пояснив хлопчик.
--А для чого тобi там стiлець?
--Хочу в шафi взяти папiрцi.
--Давай я тобi допоможу. Де тi папiрцi?
--Он там зверху, праворуч.
Батько провiв рукою по полицi, пiдняв двi десятигривневi купюри, потiм пiдняв долари.
--Нi, малий, там лише грошi i нiяких папiрцiв не має, - усмiхнувся тато i повернув голову до Миколки.
Aж тепер його погляд
впав на журнальний столик, де лежали порiзанi долари.
--Ти потяв долари? - чи то злякався, чи то розсердився тато. Я бiльше року працював... Я мало не загинув, а ти...
Тепер вже злякався Миколка, бо вiн знав, що долари це теж грошi, тiльки чужi. Але вiн iх нiколи не бачив. Хлопчик розгублено клiпав великими сiрими очима, не знаючи, що йому тепер робити. Батько у вiдчаi схопив ножницi i замахнувся на сина. Вiн чомусь був впевнений, що той вiдскочить вiд нього, втече. Та Миколка так злякався скоєного, що аж прикляк на мiсцi, ноги його зовсiм не слухалися, лише руку пiдняв, щоб захиститись i ножницi впялися в неi Хлопчик здригнувся вiд болю, а побачивши кров, знепритомнiв.
--Синку, --отямився вiд скоєного батько i кинувся до дитини.- Боже,що я наробив?
В кiмнату на крик прибiгли мама та гостi.
Коли Миколка знову вiдкрив очi, бiля нього стояв лiкар, а трохи далi, заплакана мама. З сусiдньоi кiмнати доносився голос тата:
--Викличте мiлiцiю. Негайно. Я мало не вбив власну дитину. Я не хочу так... бiльше жити...
Якийсь дзвiн посуду, чоловiчi голоси i шум у вухах. Чи в головi? I слова лiкаря:
--Треба забрати в лiкарню, вiн, падаючи, вдарився головою об стiлець. Потрiно обстежити.
Далi Mиколка не став слухати, йому дуже хотiлося спати, а ще цей неприэмний дзвiн у вухах.
Проснувся малий аж над ранок. I вiдразу зрозумiв, що вiн в лiкарнi--незнайома велика кiмната, багато лiжок, поруч на стiльцi дрiмає мама, а трохи далi, схилившись на бильце, зi сльозами на очах, дивиться на нього тато. Миколка злякано знову закрив очi, вiн не знав, як йому бути.Татко мабуть сердиться за тi чужi грошi, йому шкода iх, вiн аж плаче.. Але, як Миколка має пояснити, що не хотiв вчинити нiчого поганого? Просто вiн не знав, що то долари! Bони так були похожi на тi календарики, що мала няня з дитячого садочку. Тепер вiн долари запамятає i нiколи -нiколи не зачепить. Як же попросити вибачення у тата, щоб вiн не розсердився i не поїхав знову далеко-далеко?"- бiдкався малий. Aж тут почув шепiт тата:
--Синку ти вже проснувся?
Миколка вiдкрив переляканi оченята.
--Татку, я не знав, що то долари,- прошепотiв хлопчик
На очi йому навернулися сльози i вiн заревiв, як маленький. Йому було соромно плакати, але вiн не мiг нiчого вдiяти, сльози самi котилися i котилися... Мама гладила його по головi, тато гладив забинтовану руку, а Миколка все плакав та плакав
--Це моя вина,синку, - схлипнув i батько. -Я повинен був тебе попередити, показати тобi їх. Вибач. Вибач, що так сталося...
Малий пiдвiвся i кинувся батьковi на шию.
--Ти не поїдеш бiльше?- шепотiв вiн. - Далеко не поїдеш по чужi грошi?
--Нi, не поїду. Мало нам радостi вiд них.
Тепер вони плакали i смiялися всi троє. Миколка побачив, що в тата теж забинтована рука.
--Ти теж поранений?
--Так, -зiтхнув тато.
--Нещасний випадок на сiмeйному господарствi, -обiйняла їх обох мама.
Миколковi було вже майже чотири роки i вiн ходив до дитячого садочку. Там i друзiв багато i iграшок значно бiльше,нiж вдома. Проте, були деякi речi, якi йому дуже не подобалися. По-перше, заставляли все зїсти i за снiданком, i в обiд, а поруч не було Мурчика, щоб поділитись з ним, як вдома. По- друге, в день потрiбно було спати, як маленькому. Ну, не любив вiн спати вдень. Як не намагався заплющити очi, але то ліве, то праве око, само собою вiд цiкавостi, вiдкривалося. Тодi Миколка, або розмовляв iз сонячним промiнчиком, що заглядав у спальню кiмнату через невеличку дiрку в товстiй шторi бiля вiкна, або придумував iмена своiм оловяним солдатикам, якi подарував йому дiдусь.
Сiм я Миколки жила в мiстi, що славилося своїми шахтарськими традицiями. Обидва його дiдусi та табусi жили в цьому ж мiстi тiльки в iншому кiнцi, в старих будинках, якi чомусь називали "хрущiвками " Миколка було навiть думав, що там живуть хрущi, але мама пояснила це пo-iншому. Потiм Миколка ще раз перепитає у татка, чи це так. Правда, свого татка вiн бачить дуже рiдко. Останнiй раз бачив пiв року тому, бо той працює аж в Москвi. Миколка не розумiв чому татко мав працювати так далеко, коли i в iхньому мiстi, як каже дiдусь Iван, теж потрiбнi роботящi руки. Мама пояснювала, що тут перестали платити грошi: це тaкi кольоровi бумажки, якi можна обмiняти в магазинi на хлiб i на печиво, а часом навiть на морозиво, чи цукерки. Дуже важливi бумажки. Без них не проживеш, саме тому татко таки мав 1хати працювати там, де платили. Навiть яkщо це далеко.
Одна бабуся сердилась на татка за те, що вiн залишає саму дружину i сина так на довго. Iнша бабуся сердилась на маму, що та випровадила чоловiка невiдомо куди, а сама працює в школi задарма (бо зарплати пiв року вже нiхто не бачив) Краще б їхала разом з чоловiком. Так би i заробили бiльше, i чоловiк був би доглянутий.
А мама заспокоювала малого:
--То нiчого, що вони зараз сердяться, це пройде. Наш татко знає, що правильно, а що нi. Вiн у нас найкращий. Просто треба ще трошки потерпiти, попрацювати нам тут, а йому там. I тодi все буде добре.
Миколка, звичайно, все це розумiв, але йому так не вистачало татка! Вiн так сумував за ним! А тут ще цей поганючий Андрюха-"товсте брюхо" завжди дразниться:
--Твiй батько тебе покинув i бiльше не повернеться, як i моя бабуся. Вона подалась до Iталii, наче на роботу, а вже два роки не приїздить до мене.
--Нi, не правда,- кричить ображений Миколка.- Вiн до мене дзвонить кожної недiлi i скоро приїде.
-- А от i не приїде, не приїде, - ще бiльше дразниться Андрій.
Та ось справедливiсть перемогла: вчора вечором подзвонив татко i сказав, що вже має бiлета- незабаром буде вдома.
Миколка лежить iз заплющеними очима i уявляє, як вони з мамою зустрiнуть татка на зупинцi, як татко посадить його собi на плечi, i вони гордо крокуватимуть вулицею. А цей дурнеький Андрiй хай йому заздрить, бо його батько, хоч i був весь час вдома, та сина на плечах нiколи не носив. Малий аж усміхнувся сам до себе, пригадуючи, як вони не раз гуляли по місту: Миколка на батьковiй спинi, а той однiєю рукою притримує ноги сина, а iншою обнiмає маму за плечi. I щось iй смiшне розповiдає. Мама смiється. Дивлячись на неї, посмiхається i тато. Миколка не завжди прислухався про що це вони говорять i чому смiються, але йому так добре на татковiй спинi i так весело, що вiн i собi смiється разом з ними, голосно -голосно.
--Малий розумнику,- покликала його мама. -Я знаю, що ти вже не спиш. Вставай, одягайся! Пiдемо зустрiчати татка.
--Ура-а!-закричав Миколка i пiдхопився з лiжка.
Вмить вiн вдягнувся, навiть кедики свої зашнурував сам.
--Який в тебе гарний костюмчик, - замилувалася чи то ним, чи то костюмчиком, мама. Миколцi ця матросочка теж дуже подобалася, особливо невеличкий металевий якiр, який так i виблискував на сонцi.
До автобусноi зупинки було рукою подати. Вже через десять хвилин були там, чекаючи на автобус вiд залiзничної станцiї.
А ось i автобус, i татко. Трохи незвично, що вiн такий не бритий та худий, але такi добрi рiднi очi свiтяться радiстю та любов ю.
--Рiднi мої,- обiйняв вiн i маму i Миколку, - я так скучив за вами.
Мама усмiхалася i плакала одночасно. Миколцi теж чомусь пощiпувало в носi, але вiн же мужчина, вiн не плакатиме!
У татка було двi великi сумки та два невеликих пакунки, тому як не жаль було малому, але в тата на плечi сидiв не вiн, а одна iз сумок: велика чорна i трохи запорошена.
--Що,хлопче, я трохи забруднився в дорозi?- запитав тато, бачачи, як син дивиться то на нього, то на сумку. --Нiчого,синку, в дома я виправлюсь : вмиюсь, побриюсь i тодi стану похожий на людину.
Всю дорогу до дому Миколка радiсно пiдстрибував та подумки розмовляв зi своiм чи то другом, чи то кривдником, Андрiєм :" Ага -ага таки приiхав мiй татко".
До самого вечора крутився малий бiля батька: i коли той брився, i коли сумки розбирав... А якi чудовi подарунки татко привiз йому: осiння куртка, яку можна вдягати на два боки ( з однiєї сторони вона була кольору стиглої вишнi, з темно -синiм комiрцем i такими ж кишенями, а якщо вивернути, то з iншоi сторони, вона була темно -синього кольору, з вишневим комiрцем i такими ж кишенями). А ще привiз машинку, якою можна було керувати за допомогою пульту управлiння. Але, не дивлячись навiть на такi чудовi подарунки, Миколку хвилювало зовсiм iнше. Вiн раз вiд разу прибiгав до тата, вмощувався йому на колiна i в сотий раз перепитував:
--Татку ти вже не поїдеш бiльше на роботу далеко?
--А ти як хочеш?
--Не їдь,- просив малий i ще тiснiше пригортався до батька.
--А я б тобi ще подарункiв привiз.
--Краще я буду без них.
--Чесно кажучи, не знаю,синку. Побачимо потiм.
--Коли потiм?
--От порозмовляю з тобою, з мамою, з друзями своїми--тодi вже вирiшу.
Того ж вечора до них в гостi прийшли татовi друзi i Миколка, щоб не заважати дорослим, якi розташувалися в кухнi, бiля великого круглого столу, пiшов в залу --дивитися мультики. Але, як виявилося, там йшов старий -престарий мультик "Том i Джерi" якогo вiн бачив багацько разiв, тому вирiшив зайнятися чимось iншим.
"Що ж його робити?- думав малий- Машинкою вiн сьогоднi бiльше не гратиметься, бо якщо довго гратися, то сяде, тобто розрядиться батарейка. Так йому пояснив тато. Миколка не хоче, щоб вона розрядилася, бо ж йому взавтра потрiбно всiм в садочку показати, яку чудову машинку привiз тато.
Малий оглянувся довкола, шукаючи, чим би це зайнятися. На журнальному столику вiн побачив ножницi.
--Ось ви де!-- зрадiв хлопчик.
Їх в дитячому садочку вже вчили, як правильно i гарно працювати з ножницями, та тiльки вдома вiн чомусь нiколи не мiг iх знайти. А тут якраз така нагода!
Миколка обережно взяв ножницi, подивився довкола:"Де б його взяти папiр?" Нiчого пiдходячого не було. Тодi вiн взяв стiльця, пiднiс його до шафи, вiдкрив верхнi дверцята I тут теж нiчого пiдходячого не має. Cтавши навшпиньки, дотягнувся до верхньоi полицi. Тут лежало декiлька кольорових бумажок. Миколка знав що це гривнi--грошi. Iх брати не можна. А поруч ще якiсь зеленкуватi папiрцi, по серединi, в кружочках на них якiсь дядьки в старому i дивному вбраннi. Одного разу вiн вже бачив подiбного папiрця в садочку, у нянi. З дpугоi сторони на ньому був календарик, де вона вiдмiчала своi нiчнi змiни. Миколка уважно подивився --календарика тут не було.Тим краще, значить цi бумажки зовсiм не цiннi. Ось iх то i можна буде потяти. Вiн вже знав, як це краще зробити: витне посерединi чужих дядькiв, а на те мiсце вклеiть фотокарточки тата,або мами. От буде смiху!
-- Шибенику, чим ти там займаэшся?--гукнула мама з кухнi.
--Я роблю таткового портрета--повiдомив Миколка.
--Тобi потрiбнi фарби?
--Зараз нi. Може пiзнiше.
--Надiюсь ти нiчого не збираєшся розбити,чи поламати?
--Нi, мамочко.
--Обiцяєш?
--Oбiцяю.
Миколка взявся до роботи. Вiн намагався витяти рiвненько старий портрет, але виходило якось кострубато, не гарно. Хлопчик з жалем подивився на зiпсованi смужки. Та то нiчого --в шафi ще було декiлька таких самих папiрцiв. Малий знову поволiк стiлець до шафи.
--Чим ти там гуркочеш?--запитав тато заглядаючи до зали.
--То стiлець гуркоче--пояснив хлопчик.
--А для чого тобi там стiлець?
--Хочу в шафi взяти папiрцi.
--Давай я тобi допоможу. Де тi папiрцi?
--Он там зверху, праворуч.
Батько провiв рукою по полицi, пiдняв двi десятигривневi купюри, потiм пiдняв долари.
--Нi, малий, там лише грошi i нiяких папiрцiв не має, - усмiхнувся тато i повернув голову до Миколки.
Aж тепер його погляд
впав на журнальний столик, де лежали порiзанi долари.
--Ти потяв долари? - чи то злякався, чи то розсердився тато. Я бiльше року працював... Я мало не загинув, а ти...
Тепер вже злякався Миколка, бо вiн знав, що долари це теж грошi, тiльки чужi. Але вiн iх нiколи не бачив. Хлопчик розгублено клiпав великими сiрими очима, не знаючи, що йому тепер робити. Батько у вiдчаi схопив ножницi i замахнувся на сина. Вiн чомусь був впевнений, що той вiдскочить вiд нього, втече. Та Миколка так злякався скоєного, що аж прикляк на мiсцi, ноги його зовсiм не слухалися, лише руку пiдняв, щоб захиститись i ножницi впялися в неi Хлопчик здригнувся вiд болю, а побачивши кров, знепритомнiв.
--Синку, --отямився вiд скоєного батько i кинувся до дитини.- Боже,що я наробив?
В кiмнату на крик прибiгли мама та гостi.
Коли Миколка знову вiдкрив очi, бiля нього стояв лiкар, а трохи далi, заплакана мама. З сусiдньоi кiмнати доносився голос тата:
--Викличте мiлiцiю. Негайно. Я мало не вбив власну дитину. Я не хочу так... бiльше жити...
Якийсь дзвiн посуду, чоловiчi голоси i шум у вухах. Чи в головi? I слова лiкаря:
--Треба забрати в лiкарню, вiн, падаючи, вдарився головою об стiлець. Потрiно обстежити.
Далi Mиколка не став слухати, йому дуже хотiлося спати, а ще цей неприэмний дзвiн у вухах.
Проснувся малий аж над ранок. I вiдразу зрозумiв, що вiн в лiкарнi--незнайома велика кiмната, багато лiжок, поруч на стiльцi дрiмає мама, а трохи далi, схилившись на бильце, зi сльозами на очах, дивиться на нього тато. Миколка злякано знову закрив очi, вiн не знав, як йому бути.Татко мабуть сердиться за тi чужi грошi, йому шкода iх, вiн аж плаче.. Але, як Миколка має пояснити, що не хотiв вчинити нiчого поганого? Просто вiн не знав, що то долари! Bони так були похожi на тi календарики, що мала няня з дитячого садочку. Тепер вiн долари запамятає i нiколи -нiколи не зачепить. Як же попросити вибачення у тата, щоб вiн не розсердився i не поїхав знову далеко-далеко?"- бiдкався малий. Aж тут почув шепiт тата:
--Синку ти вже проснувся?
Миколка вiдкрив переляканi оченята.
--Татку, я не знав, що то долари,- прошепотiв хлопчик
На очi йому навернулися сльози i вiн заревiв, як маленький. Йому було соромно плакати, але вiн не мiг нiчого вдiяти, сльози самi котилися i котилися... Мама гладила його по головi, тато гладив забинтовану руку, а Миколка все плакав та плакав
--Це моя вина,синку, - схлипнув i батько. -Я повинен був тебе попередити, показати тобi їх. Вибач. Вибач, що так сталося...
Малий пiдвiвся i кинувся батьковi на шию.
--Ти не поїдеш бiльше?- шепотiв вiн. - Далеко не поїдеш по чужi грошi?
--Нi, не поїду. Мало нам радостi вiд них.
Тепер вони плакали i смiялися всi троє. Миколка побачив, що в тата теж забинтована рука.
--Ти теж поранений?
--Так, -зiтхнув тато.
--Нещасний випадок на сiмeйному господарствi, -обiйняла їх обох мама.
Розділ 2 --2004 рік.
--Води. Дай- те менi води, - хотiв гукнути, але пересохшi губи ледве ворухнулися. Проте той, хто сид1в поруч, все ж таки почув.
--Зараз, синку, вже даю, - ж1ночий незнайомий голос.
А в памятi чомусь сплив 2004 рiк.
--Мамо ми хочемо iсти!
-- Зараз синку, вже даю.
Вони з татком тiльки що повернулися iз Киева, де той працював вже бiльше року, а тепер забрав i їх з мамою до себе, в столицю. Жили вони в орендованiй квартирi на Борщагiвцi, на Гната Юри. Миколка ходив до школи, мав багато нових друзів. А скільки нового побачив i взнав! Але саме головне, що вони всi троє були разом: тато, мама i Миколка. Кожного разу, коли вони приїзджали до бабусi, вiн розказував про свої вiдкриття, про своїх нових друзiв.
Тато теж мав багато чого цiкавого розказувати. Ось i зараз вiн iз захопленням розповiдає про померанчеву революцiю, яка вiдувається в Києвi, на Майданi.
Дiдусь Iван, татiв батько, спочатку мовчки слухав а потiм кинув, як вирок:
--Брехня!- А тодi ще раз, ще голоснiше,- Брехня! Не можуть банкiри i газовi принцеси робити за власнi грошi революцiю для народу. Якщо роблять, то для себе, за ради своїх iнтересiв. А ви, дурнi та наївнi, ведетися! Лохи! Пэшки в чужiй грi!
Тато ображено замовк, а вiн десятирiчний парубок, розплакався, як маленький i вибiг з кiмнати. Йому було шкода i татка, i дiдуся, що iз знатного шахтаря перетворився на калiку- iнвалiда. Татко iз дiдусем завжди з повагою ставились один до одного. Але були випадки, коли вони не роздiляли своїх поглядiв. I саме цього боявся Миколка. Йому пригадався 1999 рiк, квiтень. На Суходiльськiй шахтi №1, де працював i дiдусь, i тато, пiсля 20-мiсячної затримки зарплати, шахтарi заявили про безстрокове голодування. Дiдусь вiрив, що вони з друзями доб ються перемоги. А татко, натомiсть, розрахувався i мав їхати на заробiтки в Москву.
--Тiкаєш?- запитував сердито дiдусь.- Ми всi збираемося бастувати, голодовку об явили, а ти тiкаеш? Ти розумiєш, що ми зможемо перемогти тiльки тодi, як будемо всi разом ? Рiвно сто рокiв назад, в Дебальцево вже була забастовка i вона таки дала гарний результат. I тепер дасть!
--Тату,часи змiнилися. Вони спецiально хочуть збанкрутувати шахту, тому нiяка забастовка нiчого не допоможе.
--Що за дурницi ти верзеш? Звiдки ти це взяв?
--Тату, я це знаю. Але ти цього не зрозумiєш.
--Та куди вже менi старому та тупому таке зрозумiти!
--Я не говорю, що ти тупий. Я говорю, що все змiнилося. Повернувся капiталiзм в його найгiршiй формi. Все начальство гребе по чорному! Наплювати їм на вашi забастовки. Їм вистачить в iншому мiсцi красти, нiчого не вкладаючи i нi за що не вiдповiдаючи. Країна велика. Там на верху всi крадуть i тут крадуть. Риба гниє з голови.
Сталося так, як передбачав тато. Забастовка нiчого доброго не принесла .Суходiльська шахта №1 обанкротилась i її лiквiдували. Закрита шахта привела до великої загазованостi приповерхневого шару грунту. Активiзувалися процеси просiдання земної поверхностi. Почали руйнуватися житловi та господарськi приміщення. Ремонтувати все це- вважалося безперспективним, тому люди змушенi були залишати все, і в пошуках кращої долi, тікати.
Миколкова тiтка, старша сестра мами, жила в Дебальцево, тому, порадившись, вирiшили всiєю родиною перебратися до Дебальцево.
В Дебальцево на той час, як i по всiй країнi, заробiтну плату теж затримували, а той зовсiм не виплачували, тому Миколчин тато знову поїхав на заробiтки. Tільки на цей раз- до Києва.
--Тiкаєш?- запитував сердито дiдусь.- Ми всi збираемося бастувати, голодовку об явили, а ти тiкаеш? Ти розумiєш, що ми зможемо перемогти тiльки тодi, як будемо всi разом ? Рiвно сто рокiв назад, в Дебальцево вже була забастовка i вона таки дала гарний результат. I тепер дасть!
--Тату,часи змiнилися. Вони спецiально хочуть збанкрутувати шахту, тому нiяка забастовка нiчого не допоможе.
--Що за дурницi ти верзеш? Звiдки ти це взяв?
--Тату, я це знаю. Але ти цього не зрозумiєш.
--Та куди вже менi старому та тупому таке зрозумiти!
--Я не говорю, що ти тупий. Я говорю, що все змiнилося. Повернувся капiталiзм в його найгiршiй формi. Все начальство гребе по чорному! Наплювати їм на вашi забастовки. Їм вистачить в iншому мiсцi красти, нiчого не вкладаючи i нi за що не вiдповiдаючи. Країна велика. Там на верху всi крадуть i тут крадуть. Риба гниє з голови.
Сталося так, як передбачав тато. Забастовка нiчого доброго не принесла .Суходiльська шахта №1 обанкротилась i її лiквiдували. Закрита шахта привела до великої загазованостi приповерхневого шару грунту. Активiзувалися процеси просiдання земної поверхностi. Почали руйнуватися житловi та господарськi приміщення. Ремонтувати все це- вважалося безперспективним, тому люди змушенi були залишати все, і в пошуках кращої долi, тікати.
Миколкова тiтка, старша сестра мами, жила в Дебальцево, тому, порадившись, вирiшили всiєю родиною перебратися до Дебальцево.
В Дебальцево на той час, як i по всiй країнi, заробiтну плату теж затримували, а той зовсiм не виплачували, тому Миколчин тато знову поїхав на заробiтки. Tільки на цей раз- до Києва.
Розділ №3 березень 2015 року.
Хтось торкнувся холодною рукою його чола i вiн, зiбравши останнi сили, попробував вiдкрити очi. Tа де там!
--Колю ти живий? Рiдний мiй --почувся поруч дiвочий голос. Значить вiн все таки знайшов той пiдвал, де переховувалися від обстрілу його кохана Олена разом зі своєю мамою, паралізованою бабусею та iншими людьми, що не змогли з якихось причин виїхати з Дебальцево.
В голові у Миколи трохи прояснилося, він пригадав все...
В голові у Миколи трохи прояснилося, він пригадав все...
Рiк тому Микола i Олена побралися. Правда, замiсть медового мiсяцю, в них був Майдан. Молодим людям хотілося перемін в країні. Вірили, що померанчова революція очистить країну від всього старого, що не давало рухатись та розвиватися. Хоч Олена i не подiляла точки зору Миколи, не бачила нiчого хорошого для України в Європі, але розумiла, що далi так жити не можна, треба щось змiнювати у владі. Pазом з Миколою днювали i ночували на Майданi. Для Миколи це була остання волею батька, що трагiчно загинув, i останньою надiєю на щасливе життя.
Але революція 2004 року не змінила життя на краще. Ще більше заплутався він в своїх думках- спогадах. Скільки всього відбулося за цих 10 років. Проте такого повороту, як війна між братніми народами України та Росіі не очікував. Не міг повірити! Не міг прийняти. 2015рік. Для чого? Чому? Мали б працювати дипломати, а працюють гармати.
Але революція 2004 року не змінила життя на краще. Ще більше заплутався він в своїх думках- спогадах. Скільки всього відбулося за цих 10 років. Проте такого повороту, як війна між братніми народами України та Росіі не очікував. Не міг повірити! Не міг прийняти. 2015рік. Для чого? Чому? Мали б працювати дипломати, а працюють гармати.
Думки його перервав потужний вибух....
Представники комiсii ОБСЕ, що мали наглядацьку мiсiю за виконанням Мiнських домовленостей,довго не могли потрапити до Дебальцево через обстрiли, як з однiєї, так i з iншої сторони. 7 березня 2015 року вони накiнець таки в їхали до напiвзруйнованого мiста.
З пiдвалу одного iз розбомблених будинкiв виносили тiла загиблих.
--Скiльки їх там було?- запитав один з комiсiї.
--Пятсотого несемо - тремтячим голосом вiдказав боєць, що нiс носилки з черговим мертвим тiлом. -- Це було в руцi у цiєї дiвчини, -додав вiн i простягнув закровавлений листок.
Piвним гарним жiночим почерком було написано:
Не важно мне: кто прав, кто виноват.
За ложь вождей(так повелось),
Призван отвечать простой солдат.
Так случилось: никуда уж нам не деться,
От судьбы воровки нам не отвертеться--
Мы с тобою по разные стороны,
Баррикады, которую не мы с тобой строили.
Мы с тобою по разные стороны,
фронта, о котором так часто мы спорили.
Не прошу тебя защитить меня --
Для обоих защиту попрошу у Бога.
Я прошу тебя любить меня,
Любовью мужа, брата, друга.
Любить всегда-всегда, особенно теперь,
когда война, когда дрожу я от испуга,
Когда от боли и потерь
Не понимаем мы друг друга.
Рукою руку мне накрой,
скажи нежными словами:
"Не бойся, душу успокой.
Мир уже не за горами!"
Київ. 2015 рік.
Комментариев нет:
Отправить комментарий