КАЗКИ МОЄЇ БАБУСІ.

КАЗКИ   МОЄЇ  БАБУСІ.

   Я прокинувся  від дзвінкого щебету. Пташинний хор чи то прославляв народження нового весняного дня, чи то кепкував з мене, що я так довго сплю. У вікно несміливо заглянув перший сонячний проміньчик, за ним другий. Вони легенько торкнулися, наче поцілували, листячко кімнатних квітів, що стояли на підвіконні, перестрибнувши на стіну, добігли до книжковоі шафи, а потім- шусь до мене на ліжко і давай нахабно лоскотати моє  обличчя, мовляв:  « Годі спати—вставай «. Підхоплююсь на ноги, вдягаюсь, вижоджу на ганок. Вранішнє   небо без жодноі хмарини, сонечко, наче вмите, трава блистить діамантовими каплями роси.

  Доносяться перші звуки вранішнього села: звін відер-дійниць, кудкудахкання курей, хрюкання поросят... Я повернувся в світ свого дитинства майже через десять років. Приїхав у те село, де проходили всі мої канікули, в світ мого першого кохання, моїх перших захоплень, до садиби моєї  бабусі – маминої мами.    

  Доля носила мене так довго і так далеко, що часом мені починало здаватись, ніби цього куточку світу не існує , що це лишень мої ілюзіі  і  мрії.    Щоб хоч якось дати лад власним думкам, мені захотілося приїхати сюди в невеличке село на благословенній Подільській землі. За довгі роки воно, звичайно, зазнало змін, але дух його, сутність, дякувати Богу, не змінились.

  Бабусі вдома вже  не було – погнала корову до череди. Зараз повернеться і  заходиться пекти свої  смачнющі  млинці . На цей раз не так для мене,  як для моєї   донечки, своєї   правнучки  Олесі, що  приїхала зі мною. Вона  в селі вперше. Я заглянув до кімнати, де спала моя маленька  принцеса.

    Біляве волосячко розсипалось по подушечці, поруч-- плюшевий ведмедик. Вона з ним завжди спить, але зараз, коли вона чи не вперше подорожує  без мами, він  їй особливо дорогий. Звичайно, мами  їй бракуе, та вона намагається   триматися молодцем, доводячи всім, що вже цілком доросла: їй   аж чотири роки. Олеся розуміє , що в мами відповідальна робота і  вона не змогла взяти відпуск, щоб поіхати з нами, але від цього дівчинці не легше. Та що там говорити: ми обоє  сумуємо    без мами. Я, дивлячись на свою сплячу красуню, не втримався і поцілував золотаву голівку, а потім ще й симпатичного носика. Дівчинка солодко потягнулася і відкрила оченята.

--Татку, вже можна вставати?- кинулась  Олеся мені на  шию.

 --Взагалі-то, ще зовсім рано, могла б ще поспати.

--А я вже поспала.

--Ну, як що так..- пригортаю до себе маленьке, тепле тільце донечки,- тоді вдягатись, вмиватись і ...  

-- І до Мурки, - аж підстрибнула мала.

Мурка – це бабусина кішка. Олеся відразу ж, з перших хвилин свого гостювання затоваришувала з нею, віддавши ій  всю шинку зі свого бутерброду.  Тепер вони були нерозлучна парочка – « Максим та Одарочка «.

  Поки Олеся шукала  Мурку, бабуся готувала сніданок, я вийшов на подвіря, оглянувся довкола: чим би це корисним зайнятися? Роботи в сільській господі завжди багато: то тин підправити, то дров нарубати. А вже про городнє  господарство і  говорити не варто, бо з ранньої  весни і  до пізньої   осені не перестають селяни поратись на городі. Його спочатку треба удобрити, зорати, зралити, засадити. Потім все літо потрібно доглядати за тим, що було посаджено: полоти,сапати, обгортати, поливати...  Але,як вже прийде пора збирати урожай, то земля віддячить тим, хто працював не покладаючи рук і  подарує  всякої  всячини: і  картопельки, і  бурячків, і  квасолі, і капусти, помідорів, огірків, перцю, кабачків, гарбузів, соняхів...

--А-а –а,- почув я крик Олесі, що доносився десь із-за хати, з кущів.

Ми з бабусею кинулись до неї.

--Що трапилось?- майже в один голос запитали ми.

Олеся, плачучи, показала нам свою руку і ногу, що покрились червоними пухирчиками.

--Вона мене покусала, - жалілась дівчинка.

--Хто покусав? 

 --Ця трава, - показала вона на кущі кропиви в найдальшому кутку саду.   

--Це кропива, - пояснив я Олесі.

--Вирви і викинь її, - чи то просила, чи вимагала дівчинка.

Тепер зрозуміло: Олеся побігла за кішкою і потрапила в кропиву.

 --Не  плач, моя маленька, - погладила бабуся непокірне волосячко правнучки.-  Біль  швидше мине, якщо ми промиємо тобі руки і ноги холодною водою.  

--Але спочатку вирви її, - сердилась Олеся, - вона погана, погана.

--Та ні, пташечко, вона не погана. Просто ти зайшла в її володіння. Ось ходімо до криниці, помиємось холодною водицею, а я тобі тим часом розкажу казку.

--Я не хочу казку. Я їх всі знаю,- вередувало ображене дівча.

--А мою не знаєш.

 --Знаю. Всі знаю, - самовпевнено стояла на своєму мала.

  Дурненька, вона не знала, що бабусиних казок не знає всіх ніхто, навіть сама бабуся, бо вона їх придумувала завжди на ходу, імпровізуючи та фантазуючи, залежно від обставин та слухачів. Скільки я їх переслухав в дитинстві!

  А тим часом бабуся почала свою розповідь:   

  В далеку сиву давнину, ще тоді, як гори були невеличкими пагорбами, а ліси тільки випинались із землі, жили-були собі король та королева. І було в них своє невеличке, але  дуже гарне королівство, де панували любов та радість, мир та спокій. Мали вони двох синів і багато-багато друзів.

  Одного разу, коли королева з синами гуляла в полі, навчаючи їх слухати вітер, розмовляти з травою, а король зі своєю свитою розглядав плани побудови нового палацу для синів, налетів на королівство злий заздрісник-ураган, підмовлений старою відьмою.  Підняв він весь палац і всіх хто в ньому був  високо над землею,    закружляв, залютував та й кинув до долу,  розбивши  все  в одну   мить. Королева  із синами врятувались тільки тому, що були далеко в чистому полі.Припали вони до землі, почекали поки втихне вітер, а тоді вже повернулись до дому. А там одні  уламки.Величезним було  їхнє горе. Особливо сумувала королева. Було розбите не тільки  її королівство, але і серце. Вона ніби померла разом зі своїм королем, а на білому світі залишилась лише її тінь, яка нічого не розуміла, нічого знала: ні, як їй далі жити, ні з ким порадитись... Осліплена горем жінка, гірко плачучи,   блукала по  руїнах власного будинку, по    запущеному тепер вже саду і не знала, що їй робити. Всі дерева, кущі, трави та квіти співчували своїй господині, привітно схиляли до неї свої голівки, але зарадити нічим не могли, бо вона їх не бачила і не чула.Тоді за справу вирішила  взятися кропива: вона боляче обпекла ногу королеви, коли та  близько підійшла до неї. Королева скрикнула від болю і хотіла  вже було вирвати кропиву з корінням і викинути її геть, як раптом  пригадала, що кропива не раз їй ставала в пригоді. З неї можна було приготувати відвари чи навіть шампуні для миття голови, тоді волося росте густе та пишне. А ще можна  було з її допомогою лікувати простуду, а то навіть і рани. Королева раптом, наче прокинулась від важкого сну. Вона  ще не знала, як їй відбудувати своє королівство, де їй взяти для цього гроші, але вона вже бачила, що її дерева, квіти і навіть діти не  доглянуті ніким, сумують і чекають її допомоги. Вона зрозуміла, що плакати більше не має права, бо там, де падають її сльози  сохнуть трави, вянуть квіти. Вирішила вона знову вийти в чисте поле та порадитись з сонцем, з небом, з вітром. Вони такі великі, такі могутні, вони бачать весь світ, знають так багато всього, то може і для неї  знайдеться у них яка порада. Але тільки вийшла королева за місто, як назустріч їй їде чужоземець на гнідому коні. Він був  у такому чудному вбранні, мав таку смішну криву саблю, що королева мимоволі посміхнулася. А дивний вершник, помітивши її посмішку, впяв в неї свій темний холодний  погляд, що пробирав аж до кісток, і... зупинився.Королева, зіщулившись від недоброго погляду незнайомця, пригадала свого короля: його ясні  добрі очі, ласкаву посмішку, щиру  душу  і на очі їй знову навернулись сльози.

--Чому ти плачеш? – грізно запитав чужоземець.

--Плачу за моїм щастям. Я втратила все, що мені було дороге в цьому житті,- відповіла королева,- моє королівство зpуйноване, мій король загинув. І я не знаю, як мені далі жити, не знаю з ким порадитись.

--Т о може зі мною порадишся?- ще більше насупив брови вершник.

--Але я тебе зовсім не знаю,- знітилась королева.

--Головне, щоб я знав, що тобі треба, - майже по складах вимовив він останні слова, наче гіпнотизуючи бідолашну жінку.

  Королева  раптом відчула себе дуже слабкою. Ледве тримаючись на ногах, перепитала:

--Що мені треба? Мені потрібно відбудувати моє королівство, потрібно допомогти синам стати на  ноги.

--І що конкретно  для цього потрібно?- продовжував допитуватись чужоземець, злізаючи з коня.

--Гроші,-- невпевнено промовила королева, знову заглянувши в темні бездонні очі чужинця.

--Я дам тобі гроші,- промовив він тепер вже лагідніше і взявши її за руку перепитав: -А що ти мені можеш дати в замін?

--В тім-то і справа, що в мене немає нічого, щоб дати в замін, - зітхнула вона.

--А твоє серце?

--Моє серце  належить моїм синам.

--Бачу ти зі мною чесна. А твоя посмішка?  Кому належить вона?

--Моя посмішка?- здивувалась королева.- Я не думаю, що хтось може дати гроші на відбудову королівства  лише за посмішку.

--Я можу дати, - підтвердив чужоземець і на якусь мить його погляд став теплішим.

Королева  розгубилася.

--Лише за посмішку?  Гроші на відбудову?

--Саме так. А тобі здається, що « посмішка » це  мало?

--Не знаю, я ніколи не задумувалась над цим, - зізналась королева.

-Якщо ти погодишся, щоб твоя посмішка належала тільки мені, то я дам твоїм синам гроші на відбудову королівства.

Королева була дуже збентежена. 

--Я  маю подумати, порадитись  з синами...

-- Ні,- сказав чужоземець,- ти, або приймаєш мою пропозицію зараз же, або ми розходимось кожен  своєю дорогою.

  Зовсім розгубилась королева: « Що ж його робити?  - думала вона.- Я так довго шукала допомоги, так довго надіялась ... А тепер навіть не знаю, чи  то те, що я шукала, чи то пастка? «

  Не знала королева , як  їй бути: довіритись чужоземцю, чи відмовитись? «Звичайно, це ризик, - думала згорьована жінка, - але ж з іншої сторони я завжди всім з радістю дарувала свою посмішку, ніколи не жалкуючи про те, то чому ж зараз не можу віддати її тому, хто обіцяє допомогу моїм дітям?»

Чужоземець погладив тремтячу руку королеви, ще раз заглянув у вічі.

--Я чекаю на твою відповідь.

--Не знаю, що мені робити, - зізналась вона.

--За ради дітей ти не повинна жаліти своєї посмішки, ти маєш сказати: «Так.»

--Ради синів : «Так»- повторила, наче ввісні королева.

Чужоземець дістав з кишені мішечок,  в якому дзвеніли монети.

--Тобі моя монета, мені твоя планета, - промовив він , простягнувши їй мішечок.-- Ти  вчинила все правильно.

--Правильно,- наче ехо повторила короева, беручи до рук мішечок з грішми.

--Ти віднесеш гроші своїм синам , а  сама повернешся сюди і ми поїдемо до моєї країни, - наставляв її незнайомець.

 --А як же моє королівство? Його ж порібно відбудувати.

--Цим займуться твої сини.

--Але ж вони ще зовсім юні!

--Всі ми колись були юні. Хай дорослішають.

Королева хотіла ще щось сказати, заперечити, але тільки вона відкривала рота,   як під холодним злим поглядом  чужинця забувала все, що повина була вимовити. Відчуваючи через це себе незручно, невпевнено, вона замовкала і винувато посміхалась.

--Йди і швидше повертайся, - наказав незнайомець.—Я тебе чекатиму.

 Прийшовши до дому, королева покликала синів, що  розчищали місце під забудову.

--Діти мої, ось вам гроші на відбудову...- почала було вона, але далі забула, що мала казати.- Ось вам гроші,- повторила вона.

--Де ти їх взяла, мамо?

--Мені дав їх чужинець.

--Просто дав?- здивувались сини.

Королева знала, що просто так грошей не дають, значить вона повина була щось зробити, але що саме не памятала...

--Я ... я... повина...

Вперше вона говорила з ними не посміхаючись, не пригортаючи їхні голови до свого плеча. Синам здалося, що мати не зовсім здорова і тому вони сказали:

--Мамо, йди відпочинь, а потім ми поговоримо.

--Я повина їхати з ним, - раптом пригадала королева.

--Куди їхати?

--Не знаю.

« Мати захворіла » - подумали вони і не звернули уваги на її слова. 

А королева не могла відпочивати, бо тепер вона памятала, що має повернутися до  незнайомого вершника: вона ж йому дала своє королівське слово і нарушити його не могла. Зітхнувши, мати поклонилась на чотири сторони  своєму королівству, взяла в хустинку грудочку рідної землі, як зазввичай робить кожен, хто вирушає в далеку і невідому дорогу та й пішла за місто.

  Ледве встигла вона вийти за ворота, як побачила розгніваного чужоземця.

--Де тебе носить так довго. Ти що не знаєш, що я не люблю чекати?

Королева знала, що прийшла своєчасно і не розуміла, чого він гнівається. Вона хотіла йому сказати про це, але натомість винувато посміхнулась і сказала:

--Я поспішала   до тебе, як могла.

--Ну, добре, - трохи заспокоївся вершник. Видно така відповідь йому сподобалася.

Він допоміг королеві сісти на коня  і, взявши її за руку, сказав:

--А тепер на хвилину закрий очі.

 Королева, закривши очі, відчула подих вітру, такого теплого та ніжного.

--Можеш вже  відкривати, - почула вона за мить голос свого спутника.

Коли жінка відкрила очі, то побачила, що вони знаходяться вже зовсім в іншому місці, навіть в іншій країні. Довкола було дуже гарно, всюди цвітуть дерева, кущі, та такі гарні квіти, яких королева ще ніколи не бачила. А трохи далі, за муром виднівся замок. Тільки от замок чомусь був таким сірим, похмурим. » Дивно, - подумала вона, - чому його ніхто не розкрасить,чи не причепурить? «

--Це мій замок, - повідомив чужинець. – Тут всі мене називають « сеньор Діто «. Так від тепер будеш називати мене і ти.

Королева з острахом переступила поріг дивного похмурого багатоповерхового замку, де всюди снували туди-сюди  якісь безликі, наче в масках, люди. Побачивши, що зайшов Діто, на їхніх обличчях зявилось, щось похоже на посмішки. Але ці посмішки були не щирими, якимись вимушеними, від них не віяло ні радістю, ні щастям. « Вони такі ж нещасні, як і я, - з жахом подумала королева.

--Ти чимось не задоволена? – зиркнув з під лоба холодними очищами  Діто.- Чи ти забула, що маєш завжди до мене посміхатися?

  Відчуваючи свою провину за його гнів, вона винувато посміхнулась, а з її  очей раптом закапали сльози.

--Ще тільки сліз мені бракувало,- більше розсердився він.- Я віддав свої останні гроші за твою посмішку, а не за сльози. Там у полі я бачив твою посмішку, вона була такою ніжною, такою щирою...

--Я не знала, що це твої останні гроші,- попробувала виправдатись королева.

--А хіба для тебе це має якесь значення? Тобі потрібні були гроші і ти їх отримала.

А мені потрібна твоя посмішка. І де ж вона?

  Бідна жінка не знала, що відповісти і опустила очі до долу.

--Дивись мені у вічі, коли я говорю з тобою,- ще більше сердився Діто.  

Королева не звикла до таких відносин.

--Вибач, я не хотіла тебе розгнівати. 

--Тоді посміхайся. Чому ти не посміхаєшся?

--Я вмію посміхатися тільки тоді, як відчуваю радість чи щастя,- наважилась сказати правду жінка.

--Як ти смієш зі мною так говорити? Я віддав тобі гроші.

--То може мені варто тобі їх повернути?

--Мені не потрібні ці гроші, я хочу звичайної людської посмішки, яка могла б зігріти мою душу і серце.

--А де ж твоя власна посмішка?  - допитувалась королева, відчуваючи  тепер жаль до цього чужинця.

--Моя?-   якось знітився  Діто.- Мою, багато років тому, забрала разом із щастям стара відьма, давши взамін багато-багато грошей.

Раптом йому захотілося розказати цій сміливій жінці,яка не побоялась йому заперечувати, всю свою гірку історію. Так королева дізналася, що колись давно молодий і самовпевнений юнак погодився поміняти своє щастя і посмішку на гроші.Тоді йому здавалося, що гроші в житті важливіші і за них можна купити все, навіть щастя і посмішки. Але згодом він зрозумів, що помилився. Гроші радості йому не приносили, тоді Діто став їх тратити на покупку посмішок. Та й тут його чекало розчарування.

--Поглянь,- сказав він,- скільки тут навколо людей. Всі вони, як і ти взяли гроші, але їхніх посмішок я не бачу. А я... я задихаюся,  вмираю від горя.      

Чужоземець впав на коліна, обхопив голову руками і гірко  заплакав. Тепер вона бачила перед собою нещасного чоловіка, а не грізного чужинця  і  розуміла його горе. Більше  того: вона і сама зробила подібну  помилку, взявши в нього гроші. Але ж то була королевою, тому мусіла бути сильною і мудрою. Підійшовши до Діто, королева погладила його схилену голову і промовила:

--Не має  безвихідних положень, потрібно лише добре подумати, як нам виправити помилки і допогти одне одному. Якщо Ви, сеньор Діто,   дозволите , я попробую.

--Але в мене не має грошей, щоб платити  комусь за допомогу.

--За допомогу не платять, як і за посмішку.У всякому випадку так ведеться в моєму королівстві.

 Чужоземець був дуже здивований, бо в його країні за все платили, але поскільки в нього не було іншого виходу, він погодився  прийняти допомогу королеви.

--А Ви  можете, сеньор Діто,   відпустити всіх цих людей по домівках?- запитала вона.

--Ні, стара відьма зробила так, що якби я і захотів їх відпустити, то вони всі  відразу ж померли б і тоді я був би  ще й виним в їхній смерті. Відпустити їх  може, знявши заклинаня, лише сама стара відьма, як би захотіла цього. 

 Довго думала королева над ситуацією, в яку вони попали, блукаючи по      похмурому палацу, сумуючи за   домівкою, за синами, за своєю рідною землею,  аж поки не пригадала, що в неї є хустинка  з грудочкою землі, дістала вона її і вийшла з нею в сад, а там все запущено-звпущено.  Пригадала королева і свій запущений сад  і стало їй соромно за свою бездіяльність, а тут ще й кропива знову вжалила за ногу. Тільки на цей раз королева не розгнівалась, а навпаки:

--Дякую тобі, люба, що розбудила мої думки, а ще   вибач мені, - обізвалась до неї королева,- , що я наступила на твоє листячко, але ти вже теж занадто багато простору зайняла в саду, прийдеться тобі поступитися місцем і для інших рослин.

  Потім, знайшовши чужинця, сказала йому:

--Скажіть мені,сеньор Діто, ваш сад запущений такий тому, що не має грошей на садівника? Чи не так?

--Звісно, що так.

--А ви не могли б запитати у своїх людей-посмішок, хто з них любить поратися  в саду?

--Я пробував заставити їх працювати, але з цього нічого не вийшло, - відповів похмурий Діто.

--Ні-ні, не заставляти потрібно, а подарувати радість займатися улюбленою справою лише тим, хто цього прагне. Запитайте їх про це?

--Як тобі цікаво, то ти і питай, -  відмахнувся від неї той.—Нічого з цього не вийде.

 Та корлева була іншої думки. Незабаром вона вияснила, хто що вміє робити і кому що до вподоби. Далі вона домоглася, щоб Діто дозволив кожному з них займатися улюбленими справами. Що тут почалося! Палац раптом ожив, зашумів, як вулик. Одні любили вирощувати квіти, інші взялися за овочі, дехто співав, хтось малював. А одна жінка заходилась виготовляти  настої та шампуні ( (догадайся з чого?) з кропиви, бо саме в кропиві є вітаміни, які роблять волосся міцним та красивим. Інша жінка кропивою годувала поросяток та всяку  домашню птицю, яку почали розводити в господарстві.

  Одним словом, незабаром палац Діто став не тільки самим красивим та веселим в околиці, але і самим заможним, гостеприїмним.

   Дійшли чутки і до старої відьми про переміни, які сталися в палаці Діто. Розседилася вона. «Як же так?  Я забрала в нього щастя, а він знову розкошує? Тут є якийсь секрет. Потрібно запросити його в гості і вивідати все. Я хочу, щоб вони всі  почувалися нещасними.» І стара відьма послала для Діто запрошення в гості.

    Розгубився  чужоземець: як йому бути? А раптом вона знову підготувала пастку? Вирішив він порадитись із королевою.Вислухавши його  та сказала:

--Тобі  обовязково треба йти  до неї в гості і не самому, а з подарунком.

--З подарунком? – здивувався Діто.

   Королева розповіла йому про свій план: розпитати у його людей -посмішок, хто з них хоче залишитись  працювати в палаці   Діто –хай залишається, а хто хоче ризикнути  повернутися дододу, має піти разом з Д іто до відьми. Вона ж вряд чи захоче утримувати їх за власний кошт, тому змушена буде їх відпустити.

   Так  вони  і  зробили. Коли  Діто  в  назначений час прийшов в гості до відьми , та мало не втратила мову,  побачивши, що  разом з ним  десятків зо два похмурих, мовчазних людей.

--Що це за збрід?- сердито накинулась вона на Діто.

--Це мій подарунок тобі.

--Ти що з глузду зїхав: наліво і на право роздавати  свої куплені усмішки?- сичала відьма.

--Такий  подарунок  я роблю тільки тобі і то тому, що мені вони більше не потрібні, - спокійно відповів Діто.- В мене є одна, але щира, яка зігріває моє серце і душу. Дозволь познайомити  тебе з нею, - промовив він, підійшовши до світлої королеви  і взявши її за руку.

--Ось її то і подаруй мені,- аж підстрибнула  стара відьма.

 Її подарувати  я не можу, бо вона вільна.

--Як це може бути: вільна і жива?

--Так, вона вільна, бо не виходячи з моїх володінь змогла віддати мені гроші  і навіть більше ніж я їй давав. Я змушений був відпустити її посмішку. Ти сама придумала ці правила.

--То чому ж вона тут? – закричала, сама не  своя від люті, відьма.- Чому вона не поспішає до дому?

--Вона тут,   як  мій друг і як гостя.

--Добре, - зиркнула з під лоба  стара, бо розуміла, що на цей раз вона програла, - я теж зроблю тобі подарунок: поверну тобі твоє щастя. А посмішки ці відпущу, бо  мені вже не під силу їх утримувати. Стара я вже для цього, - додала вона і гірко заплакала.

--То чого ж ти плачеш?

--Бо я ще ніколи нікому нічого не віддавала  і не дарувала.

--Так, починати завжди важко, - поспівчував їй Діто.  

  Відьма взяла в руки пасмо свого сивого волосся, висмикнула три волосини і дмухнувши на них, крізь сльози, промовила:

--І те, і це повертаю на своє місце.

  Відразу  ж після цих слів,  в небі раптом загриміло, насунули темні хмари і хлинув дощ. Здавалося, що не буде йому кінця і краю, але вже за мить небо знову стало ясним, сонечко усміхалося в горі, а змоклі люди розгублено озиралися навколо, та не бачили ні фальшивого замку старої відьми, ні самої відьми. Були лише вони та  чийсь запущений сад: скрізь буряни та кропива. Але ці люди вже знали що з тим всім безладом робити.

--А з нашою кропивою, як ти Олесю, думаєш, що ми зробимо?- запитала бабуся,  закінчивши  свою розповідь.

--А в тебе  є поросятко?- примружила оченята Олеся.

--Є, і поросятко, і курчатка, і каченятка.

--І вони всі-всі можуть їсти кропиву?

--Так, моя люба, їм всім подобається їсти кропиву, особливо коли її ще й присмачити-притрусити борошном, або змішати з картопелькою.

  Це відкриття так вразило Олесю, що вона готова була вже бігти до кропиви, щоб нарвати її,  та бабуся зупинила дівчинку.

--Зачекай, не годиться так поспішати і робити все бездумно. Спочатку потрібно вдягнути спеціальні рукавички, взяти ніж, потім попросити: «Отець –небо, Земля-мати, дозвольте мені вашоі трави на корм птиці та поросятку взяти». А тоді вже можна зрізати кропиву чи іншу траву, тільки при самій землі, щоб з коріння могла знову відростати  молоденька. Так ми  будемо  завжди мати зелений корм для наших тварин.

  Ось так з того дня і до кінця нашого гостювання Олеся стала кропивячою принцесою. Вона слідкувала за тим, де можна зрізати кропиву, а де ще потрібно почекати, щоб підросла; розмовляла з нею, порпаючись у землі гілочкою, навіть розказувала їй та кішці казки, свої власні казки,як бабуся.

  А я ще довго дивувався, як це вдалося моїй старенькій казківниці розказати одну казку, призначену відразу двом різним особам: мені, та частина, де говориться про світлу королеву, а посуті про нашу маму, яка щоб допомогти нам з братом змушена була поїхати з «чужоземцем», та все решту для моєї донечки. Чи я помиляюсь? Ох, вже ці бабусині казки, завжди заставляють замислитись.