ДЕБАЛЬЦЕВО

      ДЕБАЛЬЦЕВО: ДВА ВЕКТОРИ БОЛЮ.

2015 рік.

     Отямився вiд холоду. Намагався вiдкрити очi, але не змiг. Наче повязка на головi. Хотiв рукою зняти цю повязку,  та рука не слухалась. Нi-нi, руки не слухались. В тiло вп"ялися,  пекучим щемом, тисячi голок, а в головi страшенний шум i в грудях щось :"Бах-бах".  Десь зовсiм поруч потужнi  вибухи теж "Бах-бах" I те "бах" ехом по всьому тiлi. А потiм впав в безпамятство. Нi, це не правильне слово, бо саме в такi хвилини вiн памятав все... 

Роздiл 1 --1996 рік.

--А я першим добiг,-радiсно вiдхекувався бiля дверей малий Миколка, чекаючи маму, що пiднiмалася по сходах  вслiд за ним. 

--Ти молодець. Ти найкращий бешкетник нашого пiд їзду,- жартувала мама. 

   В їхньому будинку лiфт працював справно, але вони завжди залюбки пiднiмалися на свiй четвертий поверх пiшки. Енергiя просто вирувала в щупленькому тiльцi Миколки, вiн i хвилини не мiг всидiти. Бували правда рiдкi випадки, коли вiн чимось захоплювався i тодi на години приклеювався до свого захоплення. Якщо траплялася така нагода, для мами це було великою радiстю, бо тодi не потрiбно було вiдповiдати на безкiнечнi  чому та для чого, в десятий раз на день розказувати про доброго Айболита, а можна було накiнець зайнятися своїми домашнiми справами, прислухаючись до того, як малий щось мугикає собi  пiд нiс. 
   Миколковi було вже майже чотири роки i вiн ходив до дитячого садочку. Там i друзiв багато i iграшок значно бiльше,нiж вдома. Проте, були деякi речi,  якi йому дуже не подобалися. По-перше, заставляли все зїсти i за снiданком, i в обiд, а поруч не було Мурчика, щоб поділитись з ним, як вдома. По- друге, в день потрiбно було спати, як маленькому. Ну, не любив вiн спати вдень. Як не намагався заплющити очi, але то ліве, то праве око, само собою вiд цiкавостi, вiдкривалося. Тодi Миколка, або розмовляв iз сонячним промiнчиком, що заглядав у спальню кiмнату через невеличку дiрку в товстiй шторi бiля вiкна, або придумував iмена своiм оловяним солдатикам, якi подарував йому дiдусь.
 Сiм я  Миколки жила в мiстi, що славилося своїми шахтарськими традицiями. Обидва його дiдусi  та табусi жили в цьому ж мiстi тiльки в iншому кiнцi, в старих будинках, якi чомусь називали "хрущiвками " Миколка було навiть думав, що там живуть хрущi, але мама пояснила це пo-iншому. Потiм Миколка ще раз перепитає у татка, чи це так. Правда, свого татка вiн бачить дуже рiдко. Останнiй раз бачив пiв року тому, бо той працює аж в Москвi. Миколка не розумiв чому татко мав працювати так далеко, коли i в iхньому мiстi, як каже дiдусь Iван, теж потрiбнi роботящi руки. Мама пояснювала, що тут перестали платити грошi: це тaкi кольоровi бумажки, якi  можна обмiняти в магазинi на хлiб i на печиво, а часом навiть на морозиво, чи цукерки. Дуже важливi бумажки.  Без них не проживеш, саме тому татко таки мав 1хати працювати там, де платили. Навiть яkщо це далеко.
   Одна бабуся сердилась на татка за те, що вiн залишає саму дружину i сина так на довго. Iнша бабуся сердилась на маму, що та випровадила чоловiка невiдомо куди, а сама працює  в школi задарма (бо зарплати  пiв року вже нiхто не бачив) Краще б їхала разом з чоловiком. Так би i заробили бiльше, i чоловiк був би доглянутий.
 А мама заспокоювала малого:
--То нiчого, що вони зараз сердяться, це пройде. Наш татко знає, що правильно, а що нi. Вiн у нас найкращий. Просто треба ще трошки потерпiти, попрацювати нам тут, а йому там.  I тодi все буде добре. 
   Миколка, звичайно, все це розумiв, але йому так не вистачало татка! Вiн так сумував за ним! А тут ще цей поганючий Андрюха-"товсте брюхо" завжди дразниться:
--Твiй батько тебе покинув i бiльше не повернеться, як i моя бабуся. Вона подалась до Iталii, наче на роботу, а вже два роки не приїздить до мене.
--Нi, не правда,- кричить ображений Миколка.- Вiн до мене дзвонить кожної  недiлi i скоро приїде.
 --  А от i не приїде, не приїде, - ще бiльше дразниться Андрій. 
  Та ось справедливiсть перемогла: вчора вечором подзвонив татко i сказав, що вже має бiлета- незабаром буде вдома.
 Миколка лежить iз заплющеними очима i уявляє, як вони з мамою зустрiнуть татка на зупинцi, як татко посадить його собi на плечi, i  вони гордо крокуватимуть вулицею.  А цей дурнеький Андрiй хай йому заздрить,  бо його батько, хоч i був весь час вдома,  та сина на плечах нiколи не носив. Малий аж усміхнувся сам до себе, пригадуючи, як вони не раз гуляли по місту: Миколка на батьковiй спинi, а той однiєю рукою притримує ноги сина, а iншою обнiмає маму за плечi. I щось iй смiшне розповiдає. Мама смiється. Дивлячись на неї, посмiхається i тато. Миколка не завжди прислухався про що це вони говорять i чому смiються, але йому так добре на татковiй спинi i так весело, що вiн i собi смiється разом з ними, голосно -голосно.
--Малий розумнику,- покликала його мама. -Я знаю, що ти вже не спиш. Вставай, одягайся! Пiдемо зустрiчати татка.
--Ура-а!-закричав Миколка i пiдхопився з лiжка.  
Вмить вiн вдягнувся, навiть кедики свої зашнурував сам. 
--Який в тебе гарний костюмчик, - замилувалася чи то ним, чи то костюмчиком, мама. Миколцi ця матросочка теж дуже подобалася, особливо невеличкий металевий якiр, який так i виблискував на сонцi. 
  До автобусноi  зупинки було рукою подати. Вже через десять хвилин були там, чекаючи на автобус вiд залiзничної станцiї.
А ось i автобус, i татко. Трохи незвично, що вiн такий не бритий та худий, але такi добрi рiднi очi свiтяться радiстю та любов ю. 
--Рiднi мої,- обiйняв вiн i  маму i Миколку, - я так скучив за вами.  
Мама усмiхалася i плакала одночасно. Миколцi теж чомусь пощiпувало в носi, але вiн же мужчина, вiн не плакатиме! 
  У татка було двi великi сумки та два невеликих пакунки, тому як не жаль було малому, але в тата на плечi сидiв не вiн, а одна iз сумок: велика чорна i трохи запорошена.
--Що,хлопче, я трохи забруднився в дорозi?- запитав тато, бачачи, як син дивиться то на нього, то на сумку. --Нiчого,синку, в дома я виправлюсь : вмиюсь, побриюсь  i тодi стану похожий на людину.  
Всю дорогу до дому Миколка радiсно пiдстрибував та подумки розмовляв зi своiм чи то другом, чи то кривдником, Андрiєм :" Ага -ага таки приiхав мiй татко".
 До самого вечора крутився малий бiля батька: i коли той брився, i коли сумки розбирав... А якi чудовi подарунки татко привiз йому: осiння куртка, яку можна вдягати на два боки ( з однiєї  сторони вона була кольору стиглої вишнi, з темно -синiм комiрцем i такими ж кишенями, а якщо вивернути,  то з iншоi сторони,  вона була темно -синього кольору, з вишневим комiрцем i такими ж кишенями). А ще привiз машинку, якою можна було керувати  за допомогою пульту управлiння. Але, не дивлячись навiть на такi чудовi подарунки, Миколку хвилювало зовсiм iнше. Вiн раз вiд разу прибiгав до тата, вмощувався йому на колiна i в сотий раз перепитував:
--Татку ти вже не поїдеш бiльше на роботу далеко?
--А ти як хочеш?
--Не їдь,- просив малий i ще тiснiше пригортався до батька. 
--А я б тобi ще подарункiв привiз.
--Краще я буду без них.
--Чесно кажучи, не знаю,синку. Побачимо потiм. 
--Коли потiм?
--От порозмовляю з тобою, з мамою, з друзями своїми--тодi вже вирiшу. 
  Того ж вечора до них в гостi прийшли татовi друзi i Миколка, щоб не заважати дорослим, якi розташувалися в кухнi,  бiля великого круглого столу, пiшов в залу --дивитися мультики.  Але, як виявилося, там йшов старий -престарий мультик "Том i Джерi" якогo вiн бачив багацько разiв, тому  вирiшив зайнятися чимось iншим.  
  "Що ж його робити?- думав малий- Машинкою вiн сьогоднi бiльше не гратиметься, бо якщо довго гратися, то сяде, тобто розрядиться батарейка. Так йому пояснив тато. Миколка не хоче, щоб вона розрядилася, бо ж йому взавтра  потрiбно всiм в садочку показати, яку чудову машинку привiз тато. 
  Малий оглянувся довкола, шукаючи, чим би це зайнятися.  На журнальному столику вiн побачив ножницi. 
--Ось ви де!-- зрадiв хлопчик.
 Їх в дитячому садочку вже вчили, як правильно i  гарно працювати з ножницями, та тiльки вдома вiн чомусь нiколи не мiг iх знайти. А тут якраз така нагода!
 Миколка обережно взяв ножницi, подивився довкола:"Де б його взяти папiр?" Нiчого пiдходячого не було. Тодi вiн взяв стiльця, пiднiс його до шафи, вiдкрив верхнi дверцята I тут теж нiчого пiдходячого не має. Cтавши навшпиньки, дотягнувся до верхньоi полицi. Тут лежало декiлька кольорових бумажок. Миколка знав що це гривнi--грошi. Iх брати не можна. А поруч ще якiсь зеленкуватi папiрцi, по серединi, в кружочках на них  якiсь дядьки в  старому i дивному вбраннi. Одного разу вiн вже бачив подiбного папiрця в садочку, у нянi. З дpугоi сторони на ньому був календарик, де вона вiдмiчала своi  нiчнi  змiни. Миколка уважно подивився --календарика тут не було.Тим краще, значить цi бумажки зовсiм не цiннi. Ось iх то i можна буде потяти. Вiн вже знав, як це краще зробити: витне посерединi чужих дядькiв, а на те мiсце вклеiть фотокарточки тата,або мами. От буде смiху!
 -- Шибенику, чим ти там займаэшся?--гукнула мама з кухнi.
--Я роблю таткового портрета--повiдомив Миколка. 
--Тобi потрiбнi фарби? 
--Зараз нi.  Може пiзнiше. 

--Надiюсь ти нiчого не збираєшся розбити,чи поламати?
--Нi, мамочко. 
--Обiцяєш?
--Oбiцяю. 
  Миколка взявся до роботи. Вiн намагався витяти рiвненько старий портрет, але виходило якось кострубато, не гарно. Хлопчик з жалем подивився на зiпсованi смужки. Та то нiчого --в шафi ще було декiлька таких самих папiрцiв. Малий знову поволiк стiлець до шафи.

--Чим ти там гуркочеш?--запитав тато заглядаючи до зали.
--То стiлець гуркоче--пояснив хлопчик.
--А для чого тобi там стiлець?
--Хочу в шафi взяти папiрцi.
--Давай я тобi  допоможу. Де тi папiрцi?
 --Он там зверху, праворуч.
 Батько провiв рукою по полицi, пiдняв двi десятигривневi купюри, потiм пiдняв долари.
--Нi, малий, там лише грошi  i  нiяких папiрцiв не має, - усмiхнувся тато i повернув голову до Миколки.   
Aж тепер його погляд
впав на журнальний столик,  де лежали порiзанi долари.
--Ти потяв   долари? - чи то злякався, чи то розсердився тато.  Я бiльше року працював...   Я мало не загинув, а ти...  
  Тепер вже злякався Миколка, бо вiн знав, що долари це теж грошi, тiльки чужi. Але вiн iх нiколи не бачив. Хлопчик розгублено клiпав великими сiрими очима, не знаючи, що йому тепер робити. Батько у вiдчаi схопив ножницi i замахнувся на сина.  Вiн чомусь був впевнений, що той вiдскочить вiд нього, втече. Та Миколка так злякався скоєного, що аж прикляк на мiсцi, ноги його зовсiм не слухалися, лише руку пiдняв, щоб захиститись i ножницi впялися в неi Хлопчик здригнувся вiд болю, а побачивши кров, знепритомнiв.
--Синку, --отямився вiд скоєного батько i кинувся до дитини.- Боже,що я наробив?
В кiмнату на крик прибiгли мама та гостi.
Коли Миколка знову вiдкрив очi, бiля нього стояв лiкар, а трохи далi, заплакана мама.  З сусiдньоi  кiмнати доносився голос тата:
--Викличте мiлiцiю.  Негайно. Я мало не вбив власну дитину. Я не хочу так... бiльше жити...  
Якийсь дзвiн посуду, чоловiчi голоси i шум у вухах. Чи в головi? I слова лiкаря:
--Треба забрати в лiкарню, вiн, падаючи, вдарився головою об стiлець. Потрiно обстежити.  
Далi Mиколка не став слухати, йому дуже хотiлося спати,  а ще цей неприэмний дзвiн у вухах. 
 Проснувся малий аж над ранок.  I вiдразу зрозумiв, що вiн в лiкарнi--незнайома велика кiмната,  багато лiжок, поруч на стiльцi  дрiмає мама, а трохи далi,  схилившись на бильце, зi сльозами на очах, дивиться на нього тато.  Миколка злякано знову закрив очi, вiн не знав, як йому бути.Татко мабуть сердиться за тi чужi грошi, йому шкода iх,  вiн аж плаче..  Але, як Миколка має пояснити, що не хотiв вчинити нiчого поганого? Просто вiн не знав, що то долари!  Bони так були похожi на тi календарики, що мала няня з дитячого садочку. Тепер вiн долари запамятає i нiколи -нiколи не зачепить.    Як же попросити вибачення у тата, щоб вiн не розсердився i не поїхав знову далеко-далеко?"- бiдкався малий. Aж тут почув шепiт тата:
--Синку ти вже проснувся?
 Миколка вiдкрив переляканi оченята.
--Татку, я не знав, що то долари,- прошепотiв хлопчик
На очi  йому навернулися сльози i вiн заревiв, як маленький. Йому було соромно плакати,  але вiн не мiг нiчого вдiяти,  сльози самi  котилися i котилися...  Мама гладила його по головi,  тато гладив забинтовану руку,  а Миколка все плакав та плакав
--Це моя вина,синку, - схлипнув i батько. -Я повинен був тебе попередити, показати тобi їх. Вибач. Вибач, що так сталося... 
Малий пiдвiвся i кинувся батьковi на шию.
--Ти не поїдеш бiльше?- шепотiв вiн. - Далеко не поїдеш по чужi  грошi?
--Нi, не поїду.  Мало нам радостi вiд них. 
Тепер вони плакали i смiялися всi троє.  Миколка побачив, що в тата теж забинтована рука.
--Ти теж поранений?
--Так, -зiтхнув тато.
--Нещасний випадок  на сiмeйному господарствi, -обiйняла  їх  обох мама.

 Розділ 2 --2004 рік.

--Води. Дай- те менi  води, - хотiв гукнути,  але пересохшi губи ледве ворухнулися. Проте той, хто сид1в поруч, все ж таки почув.

--Зараз, синку, вже даю, -  ж1ночий незнайомий голос.

А в памятi чомусь сплив 2004 рiк. 

--Мамо ми хочемо iсти! 

-- Зараз синку, вже даю.

Вони з татком тiльки що повернулися iз Киева, де той працював вже бiльше року, а тепер забрав i їх з мамою до себе, в столицю.  Жили вони в орендованiй  квартирi на Борщагiвцi, на Гната Юри. Миколка ходив до  школи,  мав багато нових друзів. А скільки нового побачив i взнав!  Але саме головне, що вони всi троє були разом: тато, мама i Миколка. Кожного разу, коли вони приїзджали до бабусi, вiн розказував про свої вiдкриття, про своїх нових друзiв. 

  Тато теж мав багато чого цiкавого розказувати. Ось i зараз вiн  iз захопленням розповiдає  про померанчеву революцiю, яка  вiдувається в Києвi, на Майданi.

  Дiдусь Iван, татiв батько, спочатку мовчки слухав а потiм кинув, як вирок: 

--Брехня!- А тодi ще раз, ще голоснiше,- Брехня!  Не можуть банкiри i газовi принцеси робити за власнi грошi революцiю для народу. Якщо роблять, то для себе, за ради своїх  iнтересiв. А ви, дурнi та наївнi, ведетися! Лохи! Пэшки в чужiй  грi!  

 Тато ображено замовк, а вiн десятирiчний парубок, розплакався, як маленький i вибiг з кiмнати.  Йому було шкода i татка, i дiдуся, що iз знатного шахтаря перетворився на калiку- iнвалiда. Татко iз дiдусем завжди з повагою ставились один до одного.  Але були  випадки, коли вони не роздiляли своїх поглядiв. I саме цього боявся Миколка. Йому пригадався 1999 рiк, квiтень. На Суходiльськiй шахтi №1, де працював i дiдусь, i тато,  пiсля 20-мiсячної  затримки зарплати, шахтарi  заявили про безстрокове голодування.  Дiдусь вiрив, що вони з друзями доб ються перемоги. А татко, натомiсть, розрахувався i мав їхати на заробiтки в Москву.
--Тiкаєш?- запитував сердито дiдусь.- Ми всi збираемося бастувати, голодовку об явили, а ти тiкаеш? Ти розумiєш, що ми зможемо перемогти тiльки тодi, як будемо всi разом ? Рiвно сто рокiв назад, в Дебальцево вже була забастовка  i вона таки дала гарний результат. I тепер дасть! 
--Тату,часи змiнилися. Вони спецiально хочуть збанкрутувати шахту, тому нiяка забастовка нiчого не допоможе.
--Що за дурницi ти верзеш? Звiдки ти це взяв? 
--Тату, я це знаю. Але ти цього не зрозумiєш.
--Та куди вже менi старому та тупому таке зрозумiти!  
--Я не говорю, що ти тупий. Я говорю, що все змiнилося. Повернувся капiталiзм в його найгiршiй формi. Все начальство гребе по чорному!  Наплювати їм на вашi забастовки. Їм вистачить в iншому мiсцi  красти, нiчого не вкладаючи i нi за що не вiдповiдаючи.  Країна велика.  Там на верху всi крадуть i тут крадуть. Риба гниє з голови. 
 Сталося так, як передбачав тато. Забастовка нiчого доброго не принесла .Суходiльська шахта №1 обанкротилась i її лiквiдували. Закрита шахта привела до великої загазованостi приповерхневого шару грунту. Активiзувалися процеси просiдання земної поверхностi. Почали руйнуватися житловi та господарськi приміщення. Ремонтувати все це- вважалося безперспективним, тому люди змушенi були залишати все, і в пошуках кращої долi, тікати.
Миколкова тiтка, старша сестра мами, жила в Дебальцево, тому, порадившись, вирiшили всiєю родиною перебратися до Дебальцево. 
 В Дебальцево на той час, як i по всiй  країнi, заробiтну плату теж  затримували, а той зовсiм не виплачували, тому Миколчин тато знову поїхав на заробiтки. Tільки на цей раз- до Києва. 

Розділ №3  березень  2015 року.

Хтось торкнувся холодною рукою його чола i вiн, зiбравши останнi сили, попробував вiдкрити очi.  Tа де там! 

--Колю ти живий? Рiдний мiй --почувся поруч дiвочий голос. Значить вiн все таки знайшов той пiдвал, де переховувалися від обстрілу  його кохана Олена разом зі своєю мамою, паралізованою бабусею та iншими людьми, що не змогли з якихось причин виїхати з Дебальцево. 
  В голові у Миколи трохи прояснилося, він пригадав все...

  Рiк тому Микола i Олена побралися. Правда, замiсть медового мiсяцю, в них був Майдан. Молодим людям хотілося перемін в країні. Вірили, що померанчова революція очистить країну від всього  старого, що не давало рухатись та розвиватися. Хоч Олена i не подiляла точки зору Миколи, не бачила нiчого хорошого для України в Європі, але розумiла, що далi так жити не можна, треба щось змiнювати у владі.  Pазом з Миколою днювали i ночували на Майданi.  Для Миколи це була остання волею батька, що трагiчно загинув,  i останньою надiєю на щасливе життя. 
  Але революція 2004 року не змінила життя на краще. Ще більше заплутався він в своїх думках- спогадах. Скільки всього відбулося за цих 10 років. Проте такого повороту, як війна між братніми народами України та Росіі не очікував. Не міг повірити! Не міг прийняти. 2015рік. Для чого? Чому?  Мали б працювати дипломати, а працюють гармати.

  Думки його перервав потужний вибух....

 Представники комiсii ОБСЕ, що мали наглядацьку мiсiю за виконанням Мiнських домовленостей,довго не могли потрапити до Дебальцево через обстрiли, як з однiєї, так i з iншої сторони.   7 березня 2015 року  вони накiнець таки  в їхали до напiвзруйнованого мiста. 

З пiдвалу одного iз розбомблених  будинкiв  виносили тiла загиблих. 

--Скiльки їх там було?- запитав один  з комiсiї.

--Пятсотого несемо - тремтячим голосом  вiдказав боєць, що нiс носилки з черговим мертвим тiлом.  -- Це було в руцi у цiєї дiвчини, -додав вiн i простягнув закровавлений листок. 

 Piвним гарним жiночим почерком було написано:

Не важно мне: кто прав, кто виноват.

За ложь вождей(так повелось), 

Призван отвечать простой солдат.

Так случилось: никуда уж нам не деться, 

От судьбы воровки нам не отвертеться--

Мы с тобою по разные стороны, 

Баррикады, которую не мы с тобой строили.

Мы с тобою по разные стороны, 

фронта, о котором так часто мы спорили.

Не прошу тебя защитить меня --

Для обоих  защиту попрошу у Бога. 

Я прошу тебя любить меня, 

Любовью мужа, брата, друга.

Любить всегда-всегда, особенно теперь, 

когда война, когда дрожу я от испуга, 

 Когда от боли и потерь

Не понимаем мы друг друга. 

Рукою руку мне накрой, 

скажи нежными словами: 

"Не бойся, душу успокой. 

Мир уже не за горами!" 

Київ. 2015 рік.

ЗОРО

ЗОРО.

За окном слышен шум мусороуборочной машины -значит уже утро. Но сегодня-  выходной, за окном идёт дождь и вставать совсем не хочется.

-Мя-у –слышу под окном.

 Я от удивления (у меня кота нет) сначала открыла глаза, а потом быстро открыла окно, что бы впустить красавца, который сидел на подоконнике. Чёрный-чёрный, большой, красивузный кот не спеша вплыл ( по другому это медленное красивое движение не назовёшь) в комнату, оглянулся на открытое окно, сказал :

- Мя-у,- закрой мол, а то дует,-  и уверенно пошёл на кухню.

Я обалдела от такого гостя и продолжала наблюдать, что же будет дальше. А дальше он подошёл к холодильнику, мурлыкая, потёрся  об него головой, прикрыл глаза от удовольствия при мысли, какая  вкуснятина его ожидает в недрах белого здорованя. Мне было жаль, что придётся разочаровать  это чёрное великолепие, но я знала, что в недрах  белого мерзавца,  кроме кусочка Пармезана и всякой зелени. больше ничего нет (мы сегодня уезжаем в отпуск). Специально пошире открыв холодильник, продемонстрировала коту свою искренность,  мол «Смотри вкусняшек не жалею-- их просто нет» На всякий случай спросила:

- Пармезанчик будешь или сладкий перец?

Кот поднялся на двух лапах, дотянулся до третей с низу полки и сказал :

- Мя-у

На этой полке были карди-обваляшки (в переводе на русский карди означает чертополох. Эта итальянская вердура и действительно похожа на наш чертополох.  Очень вкусная и варёная и жареная. На этот раз это были остатки обжаренных кусочков карди в яйце со специями). Интереса ради, я, взяв кусочек карди, протянула его Зоро. Mысленно я так уже назвала утреннего гостя. Он деликатно взял этот кусочек у меня с рук, положил на пол, ещё раз понюхал и начал с удовольствием  кушать. Тем временем я отрезала кусочек Пармезана, решив не жадничать и поделиться с Зоро. Кот, для приличия, лизнул сыр и опять шусть к холодильнику:

-Мя-у!

- Тебе понравилaсь больше verdura, чем Пармезан?- удивилась я.

-Мя-у! –подтвердило наглое существо.

Скушав ещё кусочек карди и запив это всё тёплым молоком, которое я к стати подогрела себе, Зоро великодушно разрешил немного погладить себя, а потом прыгнул на подоконник и потребовал:

- Мя-у!

- Уже хочеш уйти?- опять обалдела я.  -Там дождь и холодно, – пыталась  переубедить красавца.

- Мя-у – настоятельно требует  гость.

Я открыла окно и он мгновенно очутился на улице, добежал до лаврового дерева, что росло неподалёку,  оглянулся, ещё раз сказал:

- «Мя-у» -и скрылся. Последнего «Мя-у» я так и не поняла. Оно значит « Пока,  увидимся» или «Спасибо прощай»? Нужен бы словарь перевода, да увы – нет. Теперь вот весь отпуск промаюсь в догадках .




На нашей территории появился чужак. Пошли разберёмся с ним!

КАЗКИ МОЄЇ БАБУСІ.

КАЗКИ   МОЄЇ  БАБУСІ.

   Я прокинувся  від дзвінкого щебету. Пташинний хор чи то прославляв народження нового весняного дня, чи то кепкував з мене, що я так довго сплю. У вікно несміливо заглянув перший сонячний проміньчик, за ним другий. Вони легенько торкнулися, наче поцілували, листячко кімнатних квітів, що стояли на підвіконні, перестрибнувши на стіну, добігли до книжковоі шафи, а потім- шусь до мене на ліжко і давай нахабно лоскотати моє  обличчя, мовляв:  « Годі спати—вставай «. Підхоплююсь на ноги, вдягаюсь, вижоджу на ганок. Вранішнє   небо без жодноі хмарини, сонечко, наче вмите, трава блистить діамантовими каплями роси.

  Доносяться перші звуки вранішнього села: звін відер-дійниць, кудкудахкання курей, хрюкання поросят... Я повернувся в світ свого дитинства майже через десять років. Приїхав у те село, де проходили всі мої канікули, в світ мого першого кохання, моїх перших захоплень, до садиби моєї  бабусі – маминої мами.    

  Доля носила мене так довго і так далеко, що часом мені починало здаватись, ніби цього куточку світу не існує , що це лишень мої ілюзіі  і  мрії.    Щоб хоч якось дати лад власним думкам, мені захотілося приїхати сюди в невеличке село на благословенній Подільській землі. За довгі роки воно, звичайно, зазнало змін, але дух його, сутність, дякувати Богу, не змінились.

  Бабусі вдома вже  не було – погнала корову до череди. Зараз повернеться і  заходиться пекти свої  смачнющі  млинці . На цей раз не так для мене,  як для моєї   донечки, своєї   правнучки  Олесі, що  приїхала зі мною. Вона  в селі вперше. Я заглянув до кімнати, де спала моя маленька  принцеса.

    Біляве волосячко розсипалось по подушечці, поруч-- плюшевий ведмедик. Вона з ним завжди спить, але зараз, коли вона чи не вперше подорожує  без мами, він  їй особливо дорогий. Звичайно, мами  їй бракуе, та вона намагається   триматися молодцем, доводячи всім, що вже цілком доросла: їй   аж чотири роки. Олеся розуміє , що в мами відповідальна робота і  вона не змогла взяти відпуск, щоб поіхати з нами, але від цього дівчинці не легше. Та що там говорити: ми обоє  сумуємо    без мами. Я, дивлячись на свою сплячу красуню, не втримався і поцілував золотаву голівку, а потім ще й симпатичного носика. Дівчинка солодко потягнулася і відкрила оченята.

--Татку, вже можна вставати?- кинулась  Олеся мені на  шию.

 --Взагалі-то, ще зовсім рано, могла б ще поспати.

--А я вже поспала.

--Ну, як що так..- пригортаю до себе маленьке, тепле тільце донечки,- тоді вдягатись, вмиватись і ...  

-- І до Мурки, - аж підстрибнула мала.

Мурка – це бабусина кішка. Олеся відразу ж, з перших хвилин свого гостювання затоваришувала з нею, віддавши ій  всю шинку зі свого бутерброду.  Тепер вони були нерозлучна парочка – « Максим та Одарочка «.

  Поки Олеся шукала  Мурку, бабуся готувала сніданок, я вийшов на подвіря, оглянувся довкола: чим би це корисним зайнятися? Роботи в сільській господі завжди багато: то тин підправити, то дров нарубати. А вже про городнє  господарство і  говорити не варто, бо з ранньої  весни і  до пізньої   осені не перестають селяни поратись на городі. Його спочатку треба удобрити, зорати, зралити, засадити. Потім все літо потрібно доглядати за тим, що було посаджено: полоти,сапати, обгортати, поливати...  Але,як вже прийде пора збирати урожай, то земля віддячить тим, хто працював не покладаючи рук і  подарує  всякої  всячини: і  картопельки, і  бурячків, і  квасолі, і капусти, помідорів, огірків, перцю, кабачків, гарбузів, соняхів...

--А-а –а,- почув я крик Олесі, що доносився десь із-за хати, з кущів.

Ми з бабусею кинулись до неї.

--Що трапилось?- майже в один голос запитали ми.

Олеся, плачучи, показала нам свою руку і ногу, що покрились червоними пухирчиками.

--Вона мене покусала, - жалілась дівчинка.

--Хто покусав? 

 --Ця трава, - показала вона на кущі кропиви в найдальшому кутку саду.   

--Це кропива, - пояснив я Олесі.

--Вирви і викинь її, - чи то просила, чи вимагала дівчинка.

Тепер зрозуміло: Олеся побігла за кішкою і потрапила в кропиву.

 --Не  плач, моя маленька, - погладила бабуся непокірне волосячко правнучки.-  Біль  швидше мине, якщо ми промиємо тобі руки і ноги холодною водою.  

--Але спочатку вирви її, - сердилась Олеся, - вона погана, погана.

--Та ні, пташечко, вона не погана. Просто ти зайшла в її володіння. Ось ходімо до криниці, помиємось холодною водицею, а я тобі тим часом розкажу казку.

--Я не хочу казку. Я їх всі знаю,- вередувало ображене дівча.

--А мою не знаєш.

 --Знаю. Всі знаю, - самовпевнено стояла на своєму мала.

  Дурненька, вона не знала, що бабусиних казок не знає всіх ніхто, навіть сама бабуся, бо вона їх придумувала завжди на ходу, імпровізуючи та фантазуючи, залежно від обставин та слухачів. Скільки я їх переслухав в дитинстві!

  А тим часом бабуся почала свою розповідь:   

  В далеку сиву давнину, ще тоді, як гори були невеличкими пагорбами, а ліси тільки випинались із землі, жили-були собі король та королева. І було в них своє невеличке, але  дуже гарне королівство, де панували любов та радість, мир та спокій. Мали вони двох синів і багато-багато друзів.

  Одного разу, коли королева з синами гуляла в полі, навчаючи їх слухати вітер, розмовляти з травою, а король зі своєю свитою розглядав плани побудови нового палацу для синів, налетів на королівство злий заздрісник-ураган, підмовлений старою відьмою.  Підняв він весь палац і всіх хто в ньому був  високо над землею,    закружляв, залютував та й кинув до долу,  розбивши  все  в одну   мить. Королева  із синами врятувались тільки тому, що були далеко в чистому полі.Припали вони до землі, почекали поки втихне вітер, а тоді вже повернулись до дому. А там одні  уламки.Величезним було  їхнє горе. Особливо сумувала королева. Було розбите не тільки  її королівство, але і серце. Вона ніби померла разом зі своїм королем, а на білому світі залишилась лише її тінь, яка нічого не розуміла, нічого знала: ні, як їй далі жити, ні з ким порадитись... Осліплена горем жінка, гірко плачучи,   блукала по  руїнах власного будинку, по    запущеному тепер вже саду і не знала, що їй робити. Всі дерева, кущі, трави та квіти співчували своїй господині, привітно схиляли до неї свої голівки, але зарадити нічим не могли, бо вона їх не бачила і не чула.Тоді за справу вирішила  взятися кропива: вона боляче обпекла ногу королеви, коли та  близько підійшла до неї. Королева скрикнула від болю і хотіла  вже було вирвати кропиву з корінням і викинути її геть, як раптом  пригадала, що кропива не раз їй ставала в пригоді. З неї можна було приготувати відвари чи навіть шампуні для миття голови, тоді волося росте густе та пишне. А ще можна  було з її допомогою лікувати простуду, а то навіть і рани. Королева раптом, наче прокинулась від важкого сну. Вона  ще не знала, як їй відбудувати своє королівство, де їй взяти для цього гроші, але вона вже бачила, що її дерева, квіти і навіть діти не  доглянуті ніким, сумують і чекають її допомоги. Вона зрозуміла, що плакати більше не має права, бо там, де падають її сльози  сохнуть трави, вянуть квіти. Вирішила вона знову вийти в чисте поле та порадитись з сонцем, з небом, з вітром. Вони такі великі, такі могутні, вони бачать весь світ, знають так багато всього, то може і для неї  знайдеться у них яка порада. Але тільки вийшла королева за місто, як назустріч їй їде чужоземець на гнідому коні. Він був  у такому чудному вбранні, мав таку смішну криву саблю, що королева мимоволі посміхнулася. А дивний вершник, помітивши її посмішку, впяв в неї свій темний холодний  погляд, що пробирав аж до кісток, і... зупинився.Королева, зіщулившись від недоброго погляду незнайомця, пригадала свого короля: його ясні  добрі очі, ласкаву посмішку, щиру  душу  і на очі їй знову навернулись сльози.

--Чому ти плачеш? – грізно запитав чужоземець.

--Плачу за моїм щастям. Я втратила все, що мені було дороге в цьому житті,- відповіла королева,- моє королівство зpуйноване, мій король загинув. І я не знаю, як мені далі жити, не знаю з ким порадитись.

--Т о може зі мною порадишся?- ще більше насупив брови вершник.

--Але я тебе зовсім не знаю,- знітилась королева.

--Головне, щоб я знав, що тобі треба, - майже по складах вимовив він останні слова, наче гіпнотизуючи бідолашну жінку.

  Королева  раптом відчула себе дуже слабкою. Ледве тримаючись на ногах, перепитала:

--Що мені треба? Мені потрібно відбудувати моє королівство, потрібно допомогти синам стати на  ноги.

--І що конкретно  для цього потрібно?- продовжував допитуватись чужоземець, злізаючи з коня.

--Гроші,-- невпевнено промовила королева, знову заглянувши в темні бездонні очі чужинця.

--Я дам тобі гроші,- промовив він тепер вже лагідніше і взявши її за руку перепитав: -А що ти мені можеш дати в замін?

--В тім-то і справа, що в мене немає нічого, щоб дати в замін, - зітхнула вона.

--А твоє серце?

--Моє серце  належить моїм синам.

--Бачу ти зі мною чесна. А твоя посмішка?  Кому належить вона?

--Моя посмішка?- здивувалась королева.- Я не думаю, що хтось може дати гроші на відбудову королівства  лише за посмішку.

--Я можу дати, - підтвердив чужоземець і на якусь мить його погляд став теплішим.

Королева  розгубилася.

--Лише за посмішку?  Гроші на відбудову?

--Саме так. А тобі здається, що « посмішка » це  мало?

--Не знаю, я ніколи не задумувалась над цим, - зізналась королева.

-Якщо ти погодишся, щоб твоя посмішка належала тільки мені, то я дам твоїм синам гроші на відбудову королівства.

Королева була дуже збентежена. 

--Я  маю подумати, порадитись  з синами...

-- Ні,- сказав чужоземець,- ти, або приймаєш мою пропозицію зараз же, або ми розходимось кожен  своєю дорогою.

  Зовсім розгубилась королева: « Що ж його робити?  - думала вона.- Я так довго шукала допомоги, так довго надіялась ... А тепер навіть не знаю, чи  то те, що я шукала, чи то пастка? «

  Не знала королева , як  їй бути: довіритись чужоземцю, чи відмовитись? «Звичайно, це ризик, - думала згорьована жінка, - але ж з іншої сторони я завжди всім з радістю дарувала свою посмішку, ніколи не жалкуючи про те, то чому ж зараз не можу віддати її тому, хто обіцяє допомогу моїм дітям?»

Чужоземець погладив тремтячу руку королеви, ще раз заглянув у вічі.

--Я чекаю на твою відповідь.

--Не знаю, що мені робити, - зізналась вона.

--За ради дітей ти не повинна жаліти своєї посмішки, ти маєш сказати: «Так.»

--Ради синів : «Так»- повторила, наче ввісні королева.

Чужоземець дістав з кишені мішечок,  в якому дзвеніли монети.

--Тобі моя монета, мені твоя планета, - промовив він , простягнувши їй мішечок.-- Ти  вчинила все правильно.

--Правильно,- наче ехо повторила короева, беручи до рук мішечок з грішми.

--Ти віднесеш гроші своїм синам , а  сама повернешся сюди і ми поїдемо до моєї країни, - наставляв її незнайомець.

 --А як же моє королівство? Його ж порібно відбудувати.

--Цим займуться твої сини.

--Але ж вони ще зовсім юні!

--Всі ми колись були юні. Хай дорослішають.

Королева хотіла ще щось сказати, заперечити, але тільки вона відкривала рота,   як під холодним злим поглядом  чужинця забувала все, що повина була вимовити. Відчуваючи через це себе незручно, невпевнено, вона замовкала і винувато посміхалась.

--Йди і швидше повертайся, - наказав незнайомець.—Я тебе чекатиму.

 Прийшовши до дому, королева покликала синів, що  розчищали місце під забудову.

--Діти мої, ось вам гроші на відбудову...- почала було вона, але далі забула, що мала казати.- Ось вам гроші,- повторила вона.

--Де ти їх взяла, мамо?

--Мені дав їх чужинець.

--Просто дав?- здивувались сини.

Королева знала, що просто так грошей не дають, значить вона повина була щось зробити, але що саме не памятала...

--Я ... я... повина...

Вперше вона говорила з ними не посміхаючись, не пригортаючи їхні голови до свого плеча. Синам здалося, що мати не зовсім здорова і тому вони сказали:

--Мамо, йди відпочинь, а потім ми поговоримо.

--Я повина їхати з ним, - раптом пригадала королева.

--Куди їхати?

--Не знаю.

« Мати захворіла » - подумали вони і не звернули уваги на її слова. 

А королева не могла відпочивати, бо тепер вона памятала, що має повернутися до  незнайомого вершника: вона ж йому дала своє королівське слово і нарушити його не могла. Зітхнувши, мати поклонилась на чотири сторони  своєму королівству, взяла в хустинку грудочку рідної землі, як зазввичай робить кожен, хто вирушає в далеку і невідому дорогу та й пішла за місто.

  Ледве встигла вона вийти за ворота, як побачила розгніваного чужоземця.

--Де тебе носить так довго. Ти що не знаєш, що я не люблю чекати?

Королева знала, що прийшла своєчасно і не розуміла, чого він гнівається. Вона хотіла йому сказати про це, але натомість винувато посміхнулась і сказала:

--Я поспішала   до тебе, як могла.

--Ну, добре, - трохи заспокоївся вершник. Видно така відповідь йому сподобалася.

Він допоміг королеві сісти на коня  і, взявши її за руку, сказав:

--А тепер на хвилину закрий очі.

 Королева, закривши очі, відчула подих вітру, такого теплого та ніжного.

--Можеш вже  відкривати, - почула вона за мить голос свого спутника.

Коли жінка відкрила очі, то побачила, що вони знаходяться вже зовсім в іншому місці, навіть в іншій країні. Довкола було дуже гарно, всюди цвітуть дерева, кущі, та такі гарні квіти, яких королева ще ніколи не бачила. А трохи далі, за муром виднівся замок. Тільки от замок чомусь був таким сірим, похмурим. » Дивно, - подумала вона, - чому його ніхто не розкрасить,чи не причепурить? «

--Це мій замок, - повідомив чужинець. – Тут всі мене називають « сеньор Діто «. Так від тепер будеш називати мене і ти.

Королева з острахом переступила поріг дивного похмурого багатоповерхового замку, де всюди снували туди-сюди  якісь безликі, наче в масках, люди. Побачивши, що зайшов Діто, на їхніх обличчях зявилось, щось похоже на посмішки. Але ці посмішки були не щирими, якимись вимушеними, від них не віяло ні радістю, ні щастям. « Вони такі ж нещасні, як і я, - з жахом подумала королева.

--Ти чимось не задоволена? – зиркнув з під лоба холодними очищами  Діто.- Чи ти забула, що маєш завжди до мене посміхатися?

  Відчуваючи свою провину за його гнів, вона винувато посміхнулась, а з її  очей раптом закапали сльози.

--Ще тільки сліз мені бракувало,- більше розсердився він.- Я віддав свої останні гроші за твою посмішку, а не за сльози. Там у полі я бачив твою посмішку, вона була такою ніжною, такою щирою...

--Я не знала, що це твої останні гроші,- попробувала виправдатись королева.

--А хіба для тебе це має якесь значення? Тобі потрібні були гроші і ти їх отримала.

А мені потрібна твоя посмішка. І де ж вона?

  Бідна жінка не знала, що відповісти і опустила очі до долу.

--Дивись мені у вічі, коли я говорю з тобою,- ще більше сердився Діто.  

Королева не звикла до таких відносин.

--Вибач, я не хотіла тебе розгнівати. 

--Тоді посміхайся. Чому ти не посміхаєшся?

--Я вмію посміхатися тільки тоді, як відчуваю радість чи щастя,- наважилась сказати правду жінка.

--Як ти смієш зі мною так говорити? Я віддав тобі гроші.

--То може мені варто тобі їх повернути?

--Мені не потрібні ці гроші, я хочу звичайної людської посмішки, яка могла б зігріти мою душу і серце.

--А де ж твоя власна посмішка?  - допитувалась королева, відчуваючи  тепер жаль до цього чужинця.

--Моя?-   якось знітився  Діто.- Мою, багато років тому, забрала разом із щастям стара відьма, давши взамін багато-багато грошей.

Раптом йому захотілося розказати цій сміливій жінці,яка не побоялась йому заперечувати, всю свою гірку історію. Так королева дізналася, що колись давно молодий і самовпевнений юнак погодився поміняти своє щастя і посмішку на гроші.Тоді йому здавалося, що гроші в житті важливіші і за них можна купити все, навіть щастя і посмішки. Але згодом він зрозумів, що помилився. Гроші радості йому не приносили, тоді Діто став їх тратити на покупку посмішок. Та й тут його чекало розчарування.

--Поглянь,- сказав він,- скільки тут навколо людей. Всі вони, як і ти взяли гроші, але їхніх посмішок я не бачу. А я... я задихаюся,  вмираю від горя.      

Чужоземець впав на коліна, обхопив голову руками і гірко  заплакав. Тепер вона бачила перед собою нещасного чоловіка, а не грізного чужинця  і  розуміла його горе. Більше  того: вона і сама зробила подібну  помилку, взявши в нього гроші. Але ж то була королевою, тому мусіла бути сильною і мудрою. Підійшовши до Діто, королева погладила його схилену голову і промовила:

--Не має  безвихідних положень, потрібно лише добре подумати, як нам виправити помилки і допогти одне одному. Якщо Ви, сеньор Діто,   дозволите , я попробую.

--Але в мене не має грошей, щоб платити  комусь за допомогу.

--За допомогу не платять, як і за посмішку.У всякому випадку так ведеться в моєму королівстві.

 Чужоземець був дуже здивований, бо в його країні за все платили, але поскільки в нього не було іншого виходу, він погодився  прийняти допомогу королеви.

--А Ви  можете, сеньор Діто,   відпустити всіх цих людей по домівках?- запитала вона.

--Ні, стара відьма зробила так, що якби я і захотів їх відпустити, то вони всі  відразу ж померли б і тоді я був би  ще й виним в їхній смерті. Відпустити їх  може, знявши заклинаня, лише сама стара відьма, як би захотіла цього. 

 Довго думала королева над ситуацією, в яку вони попали, блукаючи по      похмурому палацу, сумуючи за   домівкою, за синами, за своєю рідною землею,  аж поки не пригадала, що в неї є хустинка  з грудочкою землі, дістала вона її і вийшла з нею в сад, а там все запущено-звпущено.  Пригадала королева і свій запущений сад  і стало їй соромно за свою бездіяльність, а тут ще й кропива знову вжалила за ногу. Тільки на цей раз королева не розгнівалась, а навпаки:

--Дякую тобі, люба, що розбудила мої думки, а ще   вибач мені, - обізвалась до неї королева,- , що я наступила на твоє листячко, але ти вже теж занадто багато простору зайняла в саду, прийдеться тобі поступитися місцем і для інших рослин.

  Потім, знайшовши чужинця, сказала йому:

--Скажіть мені,сеньор Діто, ваш сад запущений такий тому, що не має грошей на садівника? Чи не так?

--Звісно, що так.

--А ви не могли б запитати у своїх людей-посмішок, хто з них любить поратися  в саду?

--Я пробував заставити їх працювати, але з цього нічого не вийшло, - відповів похмурий Діто.

--Ні-ні, не заставляти потрібно, а подарувати радість займатися улюбленою справою лише тим, хто цього прагне. Запитайте їх про це?

--Як тобі цікаво, то ти і питай, -  відмахнувся від неї той.—Нічого з цього не вийде.

 Та корлева була іншої думки. Незабаром вона вияснила, хто що вміє робити і кому що до вподоби. Далі вона домоглася, щоб Діто дозволив кожному з них займатися улюбленими справами. Що тут почалося! Палац раптом ожив, зашумів, як вулик. Одні любили вирощувати квіти, інші взялися за овочі, дехто співав, хтось малював. А одна жінка заходилась виготовляти  настої та шампуні ( (догадайся з чого?) з кропиви, бо саме в кропиві є вітаміни, які роблять волосся міцним та красивим. Інша жінка кропивою годувала поросяток та всяку  домашню птицю, яку почали розводити в господарстві.

  Одним словом, незабаром палац Діто став не тільки самим красивим та веселим в околиці, але і самим заможним, гостеприїмним.

   Дійшли чутки і до старої відьми про переміни, які сталися в палаці Діто. Розседилася вона. «Як же так?  Я забрала в нього щастя, а він знову розкошує? Тут є якийсь секрет. Потрібно запросити його в гості і вивідати все. Я хочу, щоб вони всі  почувалися нещасними.» І стара відьма послала для Діто запрошення в гості.

    Розгубився  чужоземець: як йому бути? А раптом вона знову підготувала пастку? Вирішив він порадитись із королевою.Вислухавши його  та сказала:

--Тобі  обовязково треба йти  до неї в гості і не самому, а з подарунком.

--З подарунком? – здивувався Діто.

   Королева розповіла йому про свій план: розпитати у його людей -посмішок, хто з них хоче залишитись  працювати в палаці   Діто –хай залишається, а хто хоче ризикнути  повернутися дододу, має піти разом з Д іто до відьми. Вона ж вряд чи захоче утримувати їх за власний кошт, тому змушена буде їх відпустити.

   Так  вони  і  зробили. Коли  Діто  в  назначений час прийшов в гості до відьми , та мало не втратила мову,  побачивши, що  разом з ним  десятків зо два похмурих, мовчазних людей.

--Що це за збрід?- сердито накинулась вона на Діто.

--Це мій подарунок тобі.

--Ти що з глузду зїхав: наліво і на право роздавати  свої куплені усмішки?- сичала відьма.

--Такий  подарунок  я роблю тільки тобі і то тому, що мені вони більше не потрібні, - спокійно відповів Діто.- В мене є одна, але щира, яка зігріває моє серце і душу. Дозволь познайомити  тебе з нею, - промовив він, підійшовши до світлої королеви  і взявши її за руку.

--Ось її то і подаруй мені,- аж підстрибнула  стара відьма.

 Її подарувати  я не можу, бо вона вільна.

--Як це може бути: вільна і жива?

--Так, вона вільна, бо не виходячи з моїх володінь змогла віддати мені гроші  і навіть більше ніж я їй давав. Я змушений був відпустити її посмішку. Ти сама придумала ці правила.

--То чому ж вона тут? – закричала, сама не  своя від люті, відьма.- Чому вона не поспішає до дому?

--Вона тут,   як  мій друг і як гостя.

--Добре, - зиркнула з під лоба  стара, бо розуміла, що на цей раз вона програла, - я теж зроблю тобі подарунок: поверну тобі твоє щастя. А посмішки ці відпущу, бо  мені вже не під силу їх утримувати. Стара я вже для цього, - додала вона і гірко заплакала.

--То чого ж ти плачеш?

--Бо я ще ніколи нікому нічого не віддавала  і не дарувала.

--Так, починати завжди важко, - поспівчував їй Діто.  

  Відьма взяла в руки пасмо свого сивого волосся, висмикнула три волосини і дмухнувши на них, крізь сльози, промовила:

--І те, і це повертаю на своє місце.

  Відразу  ж після цих слів,  в небі раптом загриміло, насунули темні хмари і хлинув дощ. Здавалося, що не буде йому кінця і краю, але вже за мить небо знову стало ясним, сонечко усміхалося в горі, а змоклі люди розгублено озиралися навколо, та не бачили ні фальшивого замку старої відьми, ні самої відьми. Були лише вони та  чийсь запущений сад: скрізь буряни та кропива. Але ці люди вже знали що з тим всім безладом робити.

--А з нашою кропивою, як ти Олесю, думаєш, що ми зробимо?- запитала бабуся,  закінчивши  свою розповідь.

--А в тебе  є поросятко?- примружила оченята Олеся.

--Є, і поросятко, і курчатка, і каченятка.

--І вони всі-всі можуть їсти кропиву?

--Так, моя люба, їм всім подобається їсти кропиву, особливо коли її ще й присмачити-притрусити борошном, або змішати з картопелькою.

  Це відкриття так вразило Олесю, що вона готова була вже бігти до кропиви, щоб нарвати її,  та бабуся зупинила дівчинку.

--Зачекай, не годиться так поспішати і робити все бездумно. Спочатку потрібно вдягнути спеціальні рукавички, взяти ніж, потім попросити: «Отець –небо, Земля-мати, дозвольте мені вашоі трави на корм птиці та поросятку взяти». А тоді вже можна зрізати кропиву чи іншу траву, тільки при самій землі, щоб з коріння могла знову відростати  молоденька. Так ми  будемо  завжди мати зелений корм для наших тварин.

  Ось так з того дня і до кінця нашого гостювання Олеся стала кропивячою принцесою. Вона слідкувала за тим, де можна зрізати кропиву, а де ще потрібно почекати, щоб підросла; розмовляла з нею, порпаючись у землі гілочкою, навіть розказувала їй та кішці казки, свої власні казки,як бабуся.

  А я ще довго дивувався, як це вдалося моїй старенькій казківниці розказати одну казку, призначену відразу двом різним особам: мені, та частина, де говориться про світлу королеву, а посуті про нашу маму, яка щоб допомогти нам з братом змушена була поїхати з «чужоземцем», та все решту для моєї донечки. Чи я помиляюсь? Ох, вже ці бабусині казки, завжди заставляють замислитись. 

Ей нужно было замуж...

Далёкие 80-и десятые. Ей только 19, она закончила педучилище и начинает настоящую выучку в нормальной школе, в нормальном районном центре, где работает по распределению, а потом мечтает поступать в институт.  Но вот не задача - её родители живут в деревне, а там если тебе 19-20 и ты ещё не замужем - значит старая дева и что то с тобой не так. Лично ей наплевать на мнение сельских старушек, но каждый приезд к родителям превращается в допрос:
--Как ты там? Ещё не нашла себе никого? Смотри, девка, Николай здесь долго ждать не будет
--А кто его просит ждать?
--Парень страдает. Даже курить бросил, видно любит тебя сильно.
--Так я не люблю.
--Другие  рады за ним хоть на край света. А ты кого ждёшь? Принца на белом коне?
  Николай -- хороший сельский парень.  На пять лет старше неё хозяйственный.  Родители работящие, зажиточные. Мечта деревенских невест. Он давно к ней не ровно дышал, но её сердце не ёкало при встрече с ним. А она знала, что должна выбрать именно сердцем. Признание его было тоже оригинальным, хозяйственным.
--Ты знаешь --сказал он ей, как то вечером, на танцах в сельском клубе, - я уже закончил строительство дома и сарая, а летнюю кухню давай уже будем достраивать вместе, после свадьбы.
    Ей ещё не хотелось ни летней кухни, ни сарая. И замуж не хотелось. Если бы она позвала, то Николай скрепя сердцем, конечно, но бросил бы тоже и дом, и сарай и уехал бы с нею. Но это было бы не справедливо по отношению к нему. Hе лежало к нему сердечко и всё тут.
  Это глупое сердце не ёкало ни для коллеги что звал на дискотеку, ни для соседа, что выжидал её утром и вечером. И зная этот свой "дефект" она уже было подумывала: "Не сообразить ли фиктивный бракб что бы успокоить родителей?"
   Как то февральским вечером (23 если быть точными), когда коллега его звали Виктор, очередной раз пригласил на дискотеку, она наконец то согласилась пойти,  решив, что после дискотеки посоветуется с ним по поводу фиктивного брака.
   Когда они вошли в зал где в полумраке уже звучала ( в то время очень популярная ) "Листья жёлтые", то в другом конце зала открылась какая то запасная дверь и в просвете появился парень.  Она увидела его большие серо -голубые глаза... До сих пор не понимает, как можно было так далеко, в полумраке и так отчётливо увидеть эти глаза? И сразу же ёкнуло сердечко: "Вот как оно бывает!?!". Она растворилась в этих глазах. Очевидно, что это было обоюдное умопомешательство. Они бы ещё долго смотрели, не отрываясь друг на друга но коллега потянул за рукав:
" Потанцуем?"
И она пошла танцевать, стараясь не потерять из виду голубоглазое чудо.
А чудо это оказалось знакомым с её коллегой, поэтому после танца сразу же предстало перед ними.
--Я - Валерий - знакомый Виктора, - представился парень.
--И за одно жених моей соседки, - добавил Виктор.
Но Валерий его резко перебил:
--Это уже в прошло. И ты тоже в прошлом. Извини друг --она моя!
  И  потянул её в круговорот другой песни. Такое наглое поведение ей никогда не нравилось, но тут она сдалась на волю судьбы и потом ни разу не пожалела об этом.
   Через два года они поженились. Да эта история наверное многим знакома...

ЗВИЧАЙНА МIСIЯ.

 З В И Ч А Й Н А   М І С І Я.

Частина 1

Що  таке здавалось би життя?

Це рух енергії, поезія буття.   

 Таке  буденне і  величне,   

Таке щоденне, та   незвичне...

  

   І ось нарешті таке рідне матове світло планети Трон. Тепер Елла могла заспокоїтись: вона вже майже  вдома.

   Вперше приходилось їй повертатися   занепокоєною, вперше в її практиці не відбулося відчудження її свідомості від свідомості тієї особи, в тілі якої вона перебувала останні роки відрядження. Вона не знала причини збою і не могла нічого вдіяти. « Центр » дав дозвіл повертатися в сукупності з іншою свідомістю.

  ЇЇ рідна планета була однією з найважливіших планет цієї Галактики. Це була особлива планета – планета  Свідомої Енергії., можна сказати розум Галактики. Саме сюди надходила інформація з усіх куточків супер-галактичного Альянсу, тут вона вивчалась, тут вирішувалась подальша  доля і інформації, і самої планети, з якої вона надійшла. Саме тут і розпочиналися,  і закінчувалися  всі  Галактичні   експерименти.

  Тільки Елла перетнула енергетичний кордон рідного Трону, як по селектору передали: «Інформатор за№3871 повернулася за графіком».

      Елла була одним із кращих інформаторів. Вона входила до групи »Z «, яка  працювала із «зеленою» планетою. Жителі, що населяли цю планету, називали її « Земля». По правді сказати, Елла до цих пір не розуміла чому саме «Земля»? Адже на цій планеті такими ж життєвонеобхідними  і важливими були вода, кисень, чи озон. « Але якщо їм подобається »Земля», то це їхня справа»,- думала вона кожного разу потрапляючи на цю планету. А відправлялися ЕСИ (енергетично-свідомі одиниці) на землю  кожні 25-30 земних років. Їхнім завданням був повний збір інформації про все, що там відбувалося. Зазвичай, вони вселялися у новонароджене вільне тіло, та  траплялися випадки, коли ЕСИ  змушені були підселятися у вже сформоване доросле тіло з іншою свідомістю. Такі підселення відбувалися під час, так званої на землі, клінічної смерті. Людина після цього не тільки залишалася жити, але і  ставала значно кращою, активнішою. Всі навколо помічали надзвичайні переміни і в характері, і в інтелектуальних здібностях особи. А часом відкривалися просто таки незнанні раніше таланти.

  ЕСИ, як і всяка «гола» енергія,  були безтілесими, так їм було значно зручніше і переміщатися в долю секунди в будь-яку точку не тільки своєї планети , а й всієї Галактики; і проникати  в будь-які предмети чи тіла без  найменшої шкоди  та негативних наслідків, як для них самих так і для інших. До того ж вони могли, як завгодно змінювати свою світоформу. Наприклад, зараз Елла перебувала  у формі невеличкого енергетичного шару...

    Не гаючи часу, вона відразу ж відправилась в «Центр», де на неї вже чекала, терміново скликана, сенатська група найдосвідченіших свідомостей.

--Ми раді вітати тебе, Елло, з поверненням,- сказав один із сенаторів.- Зібрана тобою інформація надзвичайно якісна і повна. Вона вже аналізується. Але комісія з надзвичайних ситуацій хотіла б поставити тобі декілька запитань. 

--Я готова.

--Може відпочинеш? Переміщення було все таки важчим, ніж завжди.

--Ні, дякую. Свідомість партнера-землянина зараз затуманена після нашого переміщення і він не буде нам заважати працювати.

--Думаєш, після того, як він  прийде до тями, будуть  складності?

--Звичайно, хоч і незначні, як на мою думку, але будуть: він буде вимагати пояснень, та й його самодисципліна ще не достатнього рівня. 

--Добре, ми це врахуємо. А  ти,  думаю, знаєш, що тобі робити далі?

--Так, тепер знаю.

--Тоді  перейдемо до справи. Коротко про найголовніше, будь ласка.

--Рік мого втілення 1970, за сучасним земним календарем. Оболочку вибирала комісія по підселенню. Нею стало тіло двадцятирічного юнака, що був громадянином країни, яка називалась Радянським  Союзом, на теперішній час ця імперія розпалася і він став жителем країни, що називається Україною. Підселення  відбулося під час, так званої на землі, клінічної смерті, що наступила в результаті його невдалого пірнання в річку Горинь. В комі перебував сім днів.

--Інтелектуальні здібності оболочки до втілення?

--За десятибальною— шість цілих і вісім десятих.

--Після втілення?

--Комісія вирішила, що це має бути девять з половиною.

--Зрозуміло. Тепер, будь ласка, коротко загальну характеристику емоційного та природнього стану Землі на останній час.

-- Стабільно-агресивний в секторі Е: в стані війни, або підготовки до неї,перебувають бiльше десяти країн. Природний стан там відповідний емоційному. Забруднення атмосфери на рівні семи балів. Прискорена переміна температурних режимів, значно збільшилось число стихійних катаклізмів. 

--Що думають земляни з цього приводу?

--Група вчених експертів вже констатувала кут відхилення планети від своєї осі. Інша група продовжує  працювати  над проблемою  «озонових дир».

--Якісні  зміни  свідомості в місцях  природніх  катаклізмів?

--Відмічені скрізь, правда, різних ступенів.

--Там, де відбулися великомаштабні пожежі теж?

--Маєте на увазі сектор Х- американські території?

--Так, в першу чергу їх.

--Зовсім незначні. Причину потрібно аналізувати.

--Територія   найбільш  врівноваженої та збалансованої енергії?

--Канада,  Швейцарія.

--Рівень агресії  Росії  і України?

--В Рос11 найвищий  за останні п ятдесят років   (7-8 балів).  В Україні вище чотирьох з половиною  агресивність не піднімалася н1 в період так званої помаранчевої революції та вс1х посл1дуючих под1й

-- Агресія привнесена зовні?

--Ні, привнесена зовн1 сама революція  тому  значних якісних змін в  суспільстві не відбулося.

--Білорусія?

--Без змін поки що але на мою думку  це не надовго

--Найбільш  агресивний участок планети?

--Ірак, Іран, Пакестан, Афганістан, Лiбiя.

--Причиною послужила  російська агресія?

--Не тільки, на цей раз i американська, як завжди замаскована під дружню допомогу.  

--У планети є шанс вижити без нашої допомоги?

--Дуже  незначний.

--Як довго можемо ще не втручатися  у справи землян?

--На мою думку 20-25 земних років.

--Інші інформатори дають ще меньший  термін.

--Так, часу не так вже і багато для впровадження  чистої та стійкої енергетичної свідомості, яка  могла б врятувати планету, але спробувати варто. Для цього є всі  передумови. Варто це зробити до так званої гiбридноi Росiйсько-украiнськоi вiйни для неi вже створенi деякi передумови i розпочався процесс пiдготовки,

  Раптом  енергетичне тіло Елли, здригнулося і почало видовжуватися.

--Він приходить до тями?

--Так. Я ізолююсь.

--Успіху тобі, Елло.

---Розділ 2---

   Анрій  Михайлович не відчував ні рук, ні ніг. Йому було  так легко, ніби він зовсім  без ваги. Дивовижно легко. Тільки дуже гаряче  і повіки  ніби склеєні.       Не розплющуючи очей, він попробував відсунутися, але тепло перемістилося разом із ним. Тоді Андрій  Михайлович попробував розплющити очі. Та  що це? Звідки стільки світла? Воно сліпить, не дає дивитись. Знову закривши очі,   попробував пригадати де він і що з ним...

  Вранці  він прилетів із Москви до Києва, де  разом з трьома іншими колегами був у відрядженні. Вже майже тиждень   вони намагалися владнати те бісове газове питання. Здавалося, накінець –то, рішення знайдено і  ось-ось буде досягнута домовленість, але раптом  виникали якісь нові і нові мотиви для відкладення  прийнятя рішення і приходилося розпочинати все з початку...

  «Так, прилетів у Київ, аєропорт «Бориспіль», далі ... нас зустрічала  міністерська машина, але  я  не  поїхав  з іншими, а взяв таксі, бо хотів заскочити на роботу до дружини: привітати її з днем народження. Попрощався з друзями, сів у таксі... А далі...нічого не памятаю. Невже  автокатастрофа?  Я в реанімації  чи що? Чому так багато світла? «

  Андрій Михайлович попробував закритись від світла руками, але виявилось, що і руки  його і тіло прозорі і світяться, як і все навколо.

--Заспокійся, - почув він десь зовсім поруч, але нікого не побачив, - незабаром цей стан пройде. Світло не буде  тебе дратувати і заважати бачити. А зараз краще не думай про це. Якщо в тебе є якісь запитання, то можеш  їх  ставити. На одні отримаєш відповідь відразу, на інші  трохи  згодом, коли зможеш дивитися на світло. І так?

--Де я?

--Про це трохи згодом.

--Це реанімація?

--Я ж кажу: про це трохи згодом.

--Хто ти?

--Твій друг.

--Як тебе звати і де ти? Чому я тебе не бачу?

--Моє імя тобі не знайоме.

--Тоді який же ти мені друг, коли я тебе не знаю? 

--Зате я тебе добре знаю, ще з юності. Можу розповісти все тобі про тебе.

--Все?

--Майже все.

--Де зараз  Валентина?

--Вона, як  завжди, в цей час в музеї, на роботі. Трохи занепокоєна, бо ти мав з аеропорту зателефонувати, але не зробив цього. 

--Я думав передзвонити з машини, але не...встиг...

--Я знаю. А зараз краще буде, якщо ти відпочинеш трохи, а потім ми продовжимо.

--Я не хочу відпочивати, я хочу знати де я?- майже розсердився Андрій  Михайлович.

  Тиша, ніхто не відповідає. Він знову попробував відкрити очі. Вже не було так не приємно від світла, як раніше, але   дивитися ще не міг.

  «Дивно. Все це дуже дивно,- думав занепокоєний чоловік, намагаючись відгадати де він.- Я не в приміщенні, але  звідки ж на вулиці  таке рвіне тепло і так багато світла не похожого на сонячне? Може... то я помер? Болю я не відчуваю... хоч і рухатись не можу. Лікарня? Ні, точно не лікарня. Може викрадення? Але я зовсім не значна персона, до того ж не настільки багата, щоб викрадати. Кому я потрібен? Думаю, крім своєї сімї, більше нікому. Що ж тоді  значить я помер? Ну якщо так... Я прожив  досить таки цікаве життя, збудував дім, виростив двох синів, посадив не одне, а більше десятка дерев... А цікаво,як там прижилась  чи ні яблунька «білого наливу», яку посадив перед самою поїздкою до Москви?»

  Андрій  Михайлович пригадав, як  багато років тому, щоб виручити  свого доброго знайомого, який виїзджав за кордон і йому терміново треба було все продати,  купив в нього земельний участок. Потім довгий час цей участок залишався запущеним та не доглянутим, все ніколи  було: робота, робота. А тепер от накінець він збудував там дачу і  стала  вона для їхньої сім ї  райським куточком, де відпочивали і душа, і тіло. Там хотілося співати, а руки самі  тягнулися до пензля.    А з якою насолодою він грався  тут  з онуками! Що там казати, везло йому в житті. Не раз дякував він долю, за те що була такою прихильною до нього. То ж,  якщо він помер, значить так треба. Тим більше він завжди був впевнений, що  зі смертю фізичного тіла, саме життя не закінчується. І ось тепер він, накінець-то, довідається, що ж там буває далі.

  Трохи схвильований  Андрій  Михайлович знову обережно попробував відкрити очі. Тепер світло  вже не дратувало його, озирнувся довкола.  Він  на березі річки, що тихо несе свої води, а  далі,  аж біля горизонту вона  виглядає досить бурхливою та дуже дивно, що він не чує шуму води. Навколо нього зелена трава, така яскрава, шовковиста. На ньому легкий лляний костюм, біла сорочка і...  босі  ноги. Боже, як йому приємно відчувати босими ногами цю соковиту траву,  це  приємне тепле повітря . Як дивно, що ще хвилину назад  воно йому здавалося гарячим. І саме головне     — ніщо  не сковує  рухів, він такий...  вільний!

--Де я?-  запитав сам себе Андрій Михайлович, оглядаючи все довкола.

--На одній із планет Галактики, -почув він зовсім поруч, але знову нікого не побачив.

--Чому я тут?

--Для того, щоб ти правильно все зрозумів, поглянь спочатку праворуч.

  Праворуч була біла, вірніше матова стіна.

«Ні-ні, це не стіна, це екран»,  раптом здогадався Андрій  Михайлович. І справді за секунду на екрані зявилося зображення: троє білошкірих чоловіків верхи на конях нагайками добивають темношкірого індійця. Андрій Михайлович раптом відчув сильний жар, а ще...  сором, бо він впізнав одного із білошкірих... Це був сам Андрій... Так, багато-багато років тому. Але, як це можливо? Який жах.

  На екрані зявилася інша картина. Пекуче сонце, степ. Чоловіка у військовій формі рекрута проводять крізь стрій таких же солдатів, які шмагають його лозинами. Боже, як боляче! Андрій Михайлович відчуває, як лозини впиваються в його тіло, бо це саме він проходить цим строєм, це його шмагають. Він памятає це Казахстан, 1834 рік.

   Картина  знову змінилася. Тепер була Росія, велике місто, площа, люди з гвинтівками заходять до двохповерхового будинку.

--Іменем революції ваше майно конфісковане,-  каже  один із них,- вибирайтеся геть.

Взагалі-то вони мали б їх розстріляти, але натомість виштовхують на вулицю, під  дощ.

  На екрані вже українське село. Осінь 1941 року, йде дощ. В невеличку хатину  в центрі села входять озброєні німці.

--Тут єсть партизан?- штовхають автоматом у груди перелякану  жінку.

--Ні, що ви, тут лише малі діти,- показує вона на переляканих малят, що вчепились їй за спідницю.

--Шнель- шнель,- виштовхують вони її разом із дідьми під дощ.- Ми тут спать.

  Андрій Михайлович відчуває ці холодні  каплі  і страх, бо він серед цих дітей, йому  пять років.

  А зображення знову міняється: він, студент Київського політехного інституту, приїхав на канікули в село до бабусі. Ось він купається  в річці Горинь, пірнає...невдачно: вдарився головою в камінь, не живий. Але ні, слава Богу, живий, він всього- на всього  в комі. «Боже, як боляче, як пече в голові. Я не можу дихати. А ще це світло. Так багато світла!»

--Досить,- почув Андрій Михайлович знайомий голос.- Тепер  ти відпочинеш, а потім зможеш отримати відповідь на решту запитань.

  Він відчув легенький подих вітру, дихати стало легше.

--Мені вже краще,- промовив чоловік.

--Добре, - сказав якийсь інший незнайомий голос.-  Тоді скажи, що ти  думаєш, про  побачене?

–Я..., почав було схвильовано і шукаючи поглядом, » кому ж належить  цей голос?» Андрій Михайлович, але знову нікого не побачив.

--Розумію, що ти хотів би бачити того з ким говориш, але зараз це  ще неможливо. І так продовжимо. Що ти думаєш з приводу побаченого? 

--Все це... епізоди мого життя. Я не знаю, як це можливо, але відчуваю, що це так.Зараз мені здається, що я це памятав завжди. То  ... хто ж я тоді насправді?

--Так, вірно, це твоє життя. А ти, насправді, як і всі ми, як і все , що є в Галактиці,--енергія. Вона  буває активною чи пасивною, в оболочці чи без неї, може змінюватися в формі, просторі, часі, але ніколи не зникає. Ти згідний з цим?

--Звичайно, це відомо кожному школяреві.

--В певний момент руху твоя енергія була не зовсім... скажемо,  чистою до не1 потрапив в1рус. Тому її, як і багато інших, подібних їй, було відправлено  на зелену планету, яку ще називають »Земля». Там ваша енергія повина пройти процес очищення, засвоїти  декілька  найважливіших законів буття. Цей процес болісний та довготривалий. За звичай, він проходить способом девятьох фільтрів, тобто через девять  різних втілень. Ти, наприклад,  вже зрозумів, що був мисливцем за  індійцями, робив жахливі речі, від яких зараз тобі самому моторошно. Але тоді ти цього не розумів. Навіть, навпаки: був у захваті від своєї вправності. 

  Слідуюче   втілення повернуло тобі всю ту біль, яку ти завдав навколишньому світу. Адже один із принципів побудови Всесвіту—принцип бумерангу: те що ти посилаєш у світ, рано чи пізно повертається до тебе... Ти сповна отримав болю і поневірянь за тих  25 років, що був рекрутом  російської царської армії. Так від одного втілення до іншого, через власний біль і страждання  приходить розуміння навколишнього світу та відбувається очищення енергії духу.

  А зараз поглянь ліворуч.

   Андрій Михайлович знову побачив екран і на ньому стрімкий політ двох, злитих до купи, кульок. Одна була світло-рожевою, майже прозорою, ідеально круглою. Інша світло-фіолетового кольору, подекуди з сірими та світло- коричневими плямами. Одним словом, вона здавалася брудною, до того ж такою кострубатою та незграбною...

--Це я?!- чи то запитав, чи то констатував факт  Андрій Михайлович.

--Так, саме такий вигляд має твоя енергія без звичної для тебе оболочки на сьогодні. І саме таким чином ти потрапив до нас.

--А  поруч... ця інша красива кулька, хто вона?

--Це  один з наших інформаторів, який... скажемо так: «дружив з тобою після того нещасного випадку на Горині».

--Вона така красива.

--Всі одиниці свідомої енергії  по-своєму красиві.Імя цієї одиниці—Елла.

--Я тут на завжди?

--Ні. Ти тут випадково. Свідому енергію було підселено до тебе під час твого невдалого пірнання. Термін її відрядження закінчувався за земним календарем 7 березня 2006 року.

Саме в цей день вона мала, згідно графіку, вийти з твого тіла і  повернутися  сюди. Ти ж мав ще деякий час залишатися в своєму тілі, тому що твоя місія на землі ще не завершена.

За звичай, терміни  відрядження  наших інформаторів не перевищують 30-33 земних  років, в   Елли воно було сплановане на 36. Як показала практика—це ризиковано, бо  за цей  час енергетично-нервові закінчення свідомостей-партнерів починають зростатися, що і трапилось з Еллою та  тобою. Тому ти тут.

--А для чого  свідома енергія була підселена до мене?

--Надіємось ти не відчував ніякого дискомфорту від цього?

--Не відчував.

--А зміни якісь в собі?

--Зміни?  Так, після того випадку я...- Андрій Михайлович на хвилину задумався, підбираючи більш точні слова,- став  серйознішим, активнішим... То  якою ж була ціль підселення?

--Багато мільярдів земних років тому, Земля стала одним із Галактичних експериментів по очищенню енергетинної  субстанції. Коли тільки починали працювати над цим проектом, всі учасники здавались однодумцями. Але, як це часто буває,  за  довгі роки багато чого змінилося і однодумці розділилися на три табори.     Одні з них вважають, що експеримент виявився невдалим: очищення малоефективне та довготривале; і вимагають припинити його, а негативну енергію, яка скопилася на планеті використати  для її ж знищення.

  Інші вважають, що варто залишити планету  та тих, що населяють її один на один з їхніми  проблемами і лише спостерігати, як розвиватимуться події.

  Третя група згідна, щоб планета шукала сама свій шлях розвитку, але якщо  наступить критичний момент, то космос має втрутитись і допомогти  знайти спосіб врятувати  цю ун1кальну  та красиву планету 

  До тих пір, коли буде прийняте якесь одне  конкретне рішення, ми  маємо направляти туди своїх спостерігачів-інформаторів, які лише збирають інформацію і не мають права втручатися  в справи землян. Щоб інформація була сто відсотково вірною, наші свідомі енергетичні одиниці  вселяються в земні оболочки.

--Як часто ви це робите?

--Не так часто, як  би нам цього хотілося, бо для цього  повині бути певні умови. Як ти помітив, мабуть, у нас на планеті весь час одинаковий температурний режим, він значно вищий , ніж на  Землі. Це і зрозуміло, адже тут  знаходиться «гола» енергія, тобто без будь-якої оболочки. Тому, щоб не завдати шкоди ні земним свідомостям, ні нашим, в кожному окремому випадку потрібно підготувати певні умови для так званої акліматизації  і під час  підселення, і під час  повернення назад. Повір, це не так просто, як може здатися на перший погляд.

--Що буде зі мною далі?

--Це маєш вирішувати ти і Елла. Ви маєте на вибір три варіанти. Перший: ваше відокремлення проходить тут. Це трохи болісний, але миттєвий процес, після нього ви будете  деякий час   ослаблені, тому повернувшись  на Землю в  свою тілесну оболочку  ти пробудеш певний термін  в комі. Єлла змушена буде вийти з графіку і пропустити своє чергове відрядження. Вона, як і ти, якийсь час буде не дієздатною. Варіант другий: ми повертаємо вас  назад на Землю в одну  спільну  тілесну оболочку , правда  не в ту  , що була  раніше. Знаючи про те, що вас там двоє, ти починаєш тренувати свій дух самостійно виходити і заходити  в тіло. Таке відчудження  майже безболісне, але займає більше часу. І третій варіант: Елла самоліквідується,  назавжди залишившись в тобі і ставши тобою, взявши всі твої характеристики і провини перед Всесвітом. Ми, на жаль, втратимо хорошого спеціаліста, але Земля отримає  чудового співпрацівника. Вибір за вами.

  Андрію Михайловичу стало вперше за весь цей час  лячно. Який же варіант вибрати?

--Я маю право подумати?

--Звичайно, але не довго, бо якщо потрібно буде повертатися до попоредньої оболочки, то час обмежено  3-4 хвилинами місцевого плину часу, що рівняється 3-4 дням  на Землі.       

--А я можу порадитися з тією вашою... Тобто моєю,- розгубився чоловік, не знаючи, як правильно назвати, як її там «свідому енергетичну одиницю», з якою жив стільки років разом  в одному тілі.

--З Еллою?

--Так, з Еллою.   

--Звичайно. ЇЇ ти навіть можеш згодом побачити, коли будеш готовий поміняти власну форму. Цю твою тілесну ілюзію ми тобі дозволили бачити  на  період адаптації, щоб не дуже шокувати тебе. А тепер можеш говорити, вона тебе слухає.

--Перш за все,  я  хотів би тобі  подякувати. Тепер я знаю, чому мені так везло в житті: в мене була ти, мій ангел, мій порадник.

--Моя допомога,- почув він зовсім близько вже знайомий голос,- була на такою вже і вагомою. Тебе весь час вів твій особистий дух, твоя енергія. Вона в тебе досить сильна, а інакше тебе і не вибрали  б для підселення.

--Всерівно я знаю, що твоя допомога була колосальною. Дякую тобі. А ще я хочу, щоб  ми вибрала той варіант, який найкращий для тебе.

--Це було б не правильно, тому  давай не поспішати. Перш ніж приймати рішення, ти маєш знати всю інформацію.

  Андрій Михайлович почувався трохи не зручно: він хоч і  хотів знати, проте боявся запитати в чиє ж тіло будуть вони з Еллою вселені на випадок вибору другого варіанту. Він оглянувся, ніби шукаючи підтримку.  І раптом побачив навколо себе, навіть над собою, безліч світлих енергетичних шарів, стовбчиків, трикутників... Це було прекрасне видовище, вони світились, переливались різно-кольоровими відтінками. Андрій Михайлович  відчував, що вони з ніжністю та розумінням дивляться на нього, наче хочуть підбадьорити та заспокоїти його.

--Ось тепер, накінець , ти  нас бачиш,- почув він попередній голос, який належав свідомій енергетичній одиниці, що мала форму світло-салатового прямокутника із золотавими прожилками. – Ми цінуємо твою стриманість та розсудливість, надіємось на розуміння важливості  прийняття рішень. Ти, очевидно, хотів би знати, яке тіло було б надане вам з Еллою?

--Якщо це можна, звичайно, - підтвердив розгублений чоловік..

Він зрозумів, що вони легко читають його думки  і був від цього в захваті.

--Єдино можливим тілом  для вас може бути тіло цуценяти. 7 червня 2006 року за сучасним земним календарем у вівчарки  Чари мають народитися цуценята. Шестеро з них народяться  здоровими, а останнє сьоме мало б народитися мертвим. Та, якщо ви виберете другий варіант, воно народится хоч і кволим, але живим, бо це і буде  вашою тілесною оболочкою.

   Андрій Михайлович явно був шокований, але намагався не показувати цього. »Доктор фізичних наук, депутат Верховної ради відтепер буде цуценям, яке  просто можуть втопити, як  браковане, бо ж сьомим народиться» —думав він.

  Навколо нього почувся легкий  сміх.

--Ти все ще міркуєш земними категоріями,--почув він.— Іноді енергія, що живе в оболочці собаки, проходить за одне втілення на багато швидше та ефективніше  очищення, ніж це було б в людино-подібній оболочці.

--Скажіть,--запитав вже сміливіше чоловік,--якщо ми виберемо другий варіант, я вже ніколи не побачу свою сім ю?

--Побачиш. На третій та девятий день за земним часоплином після твоєї, так званої на землі, смерті  для тебе будуть відкриті всі космічні коридори і ти зможеш побувати на Землі. Правда на цей раз можливо  разом із Еллою, бо ж ви ще не розєднані.

--Так це все правда, не вигадка?

--Що саме?

--Ну, що душа на третій та девятий день прилітає додому?

--Звичайно, тут не має нічого дивного, не має чуда є різні ступені знання і розуміння навколишнього світу. Скрізь працюють свої закони. Одні з них, ви земляни, знаєте, інші—вам ще зарано відкривати. І не тому, що це великий секрет, а тому що... Якби тобі це простіше пояснити? Це все одно, що   для першокласника розповідати про вищу математику.Він не тільки не зрозуміє нічого, але і буде наляканий, а то навіть шокований складністю предмету. А якщо так, то це вже для планети втрачена творча одиниця.

--Скажіть, а моя планета в небезпеці?

По-перше, не буває планети, як і  країни, твоєї чи моєї. Ти вже переконався, що один і той енергетичний елемент в різних втіленнях  може  народжуватися та жити  не тільки в різних місцях,  країнах, але і на різних планетах. Тому було б правильніше піклуватися про весь Всесвіт. Знаю, це не так просто для не достатньо розвиненого духу. Значно простіше бути привязаним до чогось конкретного. Проте  рано чи  пізно свідомість  приходить до розуміння  Істини. А зараз ви з Еллою повинні відпочити. Потім приймете рішення щодо варіантів.

  За лічені секунди щезли всі, залишивши  їх на березі річки.

--Тобі варто потренуватися  переміщатися в просторі без оболочки,- почув він зовсім близько голос Елли.

В  цю ж мить він відчув, що відірвавшись від трави, піднімається вгору. Він бачив світло рожеву Еллу-кульку і поруч-- себе брудну фіолетову примару.

--Я  знаю, що тобі потрібно,-- потягнула  його рожева кулька вперед, пояснюючи при цьому: —Переміщуватись в повітрі, це все одно, що пливсти. Різниця тільки в тім, що в одному випадку вода, а в іншому повітря. Ти маєш довіритись йому і ...летіти.

--А куди ми летимо?

--Ти хотів би побачити зблизьку водопади?

--Так, звичайно.

--Тоді ми напрвляємось до водопадів,- засміялась Елла. Усміхнувся і Андрій Михайлович-кулька.

--Скажи, а чому одні...енергетичні свідомості мають форму кульки, інші трикутника, прямокутника.

--Це все одно що запитати у землянина: чому одні люди біляві, інші чорняві,--знову сміялася з нього Елла.—Раса така, їх колір залежить від розташування сонця, відносно території  їх формування. 

  Йому було так приємно летіти поруч з Еллою, чути її сміх чи голос. Але раптом він пригадав яким кострубатим та брудним виглядає сам, тому побачивши водопад, що пінився недалеко від них, раптом захотів стати під ці чисті струмені води, омити весь свій бруд, стати хоч трішечки похожим на свою помічницю.

--Якщо не боїшся,що вода трохи прохолодна,- прочитала його бажання Елла,- то можеш спробувати.  

  Вони стрімко почали спускатися до водопаду. А далі чи то бажання скупатися було таким сильним, чи то спрацював якийсь інший фактор, але Андрій Михайлович на якісь секунди  забув, що він летить в сукупності з Еллою і  кинувся до води. Гострий біль пронизав все його єство, але це було лише на мить, бо прохолодна вода  відразу ж втамувала його. Щасливий і радісний  він пірнав у водяну піну то тут, то там, заливаючись сміхом, як дитина та приспівуючи: «Я кулька, кулька, кулька, а зовсім не ведмідь», аж поки раптом не збагнув, що у воді  він  один, Елли поруч не має. Андрій Михайлович розгублено оглянувся. Елла ще більш сяюча та прекрасна зависла не подалік того місця, де він купався.

--Ось ти і звільнився від мене,-- пожартувала вона.

--Як це сталося?

--Не знаю,  вода допомогла, мабуть,- посміхалась Елла,- це просто твоя стихія.

--І що тепер?

--Тепер все буде добре. Але ми маємо негайно повертатися до сенату. Негайно. Тобі ще не пізно повернутися до свого тіла на Землі. Там пройшло лише три хвилини.

      

Частина 2

    « Що таке, здавалось би, життя? Це рух енергії, поезія буття. Таке буденне і величне, таке щоденне,  та  незвичне... Що таке, здавалось би, життя? Неспокій серця, майбуття. Творити , мислити мерщій!      Благословенним будь, неспокій нашої душі! Він не дає нам спати, примушує думати, кохати, рухатися, рватися  вперед ; падати та вставати навіть тоді, коли здавалось би  не має сили, коли вже порвані всі нерви й жили. Він оживляє знов і знов, заставляє пульсувати кров, він є...не що іначе, як  Любов. Любов, що розростається  довкола і не згаса ніколи.  Благословенна будь, Любов, бо ти є Бог. А Бог, то є  Життя, твоє, моє  і космосу безмежного буття. Благословенним будь, Життя: енергія і майбуття, Любов, що розростається довкола і не згаса ніколи.»

  Лікар, дочитавши каракулі, написані ще не слухняною рукою пацієнта, усміхнувся.

--Андрію Михайловичу, ви така талановита людина, вибачте... для чого вам була політика?

--Я буду слухняним пацієнтом і залишу політику,- підтримав жарт Андрій  Михайлович.

--От і правильно. А то хоч ви і пишете гімн неспокою, та вам зараз потрібен спокій, спокій  і ще раз спокій, порадив лікар  і вийшов з палати. Не встигли за ним закритися двері, як в палату  вбігла внучка Маряна, чотирьох річне біляве дівчисько.

--Дідусю, ти маєш йому допомогти, - відразу ж заторохтіло дівчення.

--Доброго дня, юна леді. Чи тебе не вчив ніхто, що   спочатку треба вітатися?

--Доброго дня, дідусю.

--Так , а тепер  скажи мені: чому ти одна?  

--Я не одна, бабуся в коридорі розмовляє з лікарем. А мені ніколи її чекати.

--І куди ж ти так поспішаєш?

--На дачу. Там в нашої сусідки, вірніше  у  Квакси  народилися цуценята, аж семеро. 

Андрій Михайлович знав, що Квакса—це сусідська вівчарка.

-- Сьоме народилося зовсім кволим,- продовжувала свою розповідь внучка,- і цей бридкий Борис, їхній внук, каже, що вони його втоплять.

  Андрій Михайлович спочатку не придав значення розповіді внучки, бо в такому віці щодня стільки пригод:  то кішка забралась на дерево і  боїться злазити, то папуга не хоче  розмовляти з нею. Одним словом трагедія на трагедії. Добре, що всі вони забувалися вже через  пять хвилин. Але тут, почувши про сьоме цуценя, він занепокоївся. Там десь у ві сні, чи то в марені він вже чув про сьоме цуценя. Мало того, ним мав  бути він сам. Боже, які дурниці лізуть в голову. Він вже більше шести місяців в лікарні і до цих пір не може  визначитись: було це з ним  дійсно чи всього на всього марення? Але, якщо навіть мареня, якісь вже дуже реальні. Він нікому не розповідав про них, бо хто б йому повірив? Ну хіба що дружина. Але якраз її йому зараз не хотілося бентежити, вона і так стільки пережила через нього. Може колись іншим разом, коли буде слушний момент. А зараз, що йому робити з цим сьомим цуценям? Хто може виявитися в його тілі?

--Ти, дідусю, маєш написати  закон, який би заборонив топити собаченят.

--Ти так думаєш?- любувався чоловік наполегливістю дівчинки.

--А ще  я хочу, щоб ти попросив віддати його нам.

--Якщо ти обіцяєш за ним доглядати, то попробую.

--Обіцяю, дідусю, обіцяю. Я буду самою кращою  доглядальницею,- ледве не стрибала  від радості  Маряна.

  До палати зайшла  дружина Андрія Михайловича, Валентина.  

--Маряночко, ти ж обіцяла вести себе пристойно,- звернулася вона до внучки, а сама тим часом підійшла до чоловіка, поцілувавши його в губи, погладила скуйовдженого чуба, запитала: - Як ти?

--Краще не буває.

--Я тут принесла йогурти з чорницею, хочеш покоштувати?

--Ні, дякую. Може трохи пізніше. А що там, Валю, за історія з цуценятами?

--Ти вже встигла розказати?- посміхнулась вона внучці.

--Ти ж сама,бабусю, сказала, що потрібно в дідуся запитати.

--Звичайно, сонечко,- погладила  Валентина дитячі кучерики, і пояснила чоловікові:-У  Квакси...Господи, звідки вони взяли таке жахливе  імя для такої розумної  собаки? Одним словом народилися у неї аж семеро цуценят. Шестеро здорові, породисті, а сьоме кволе і з якимись там вадами. Так цей майор Потапов вже хотів було втопити його, добре, що дружина  не дозволила цього зробити. А ця, - Валентина кивнула на внучку,- бігає за всіма, просить віддати ій це цуценя. Але ж вона така не дисциплінована, така забудькувата,- очі Валентини посміхалися до Андрія Михайловича і він розумів, що дружина лише дразнить  дівчинку.

--Я не буду забудькувата,-мало не плакало дівча.

--А хто його буде вигулювати, коли дощ?- не здавалися дорослі.

--Я.я,- запевняла їх внучка.

--Дивись мені, Маряно, бо якщо ти тільки так собі погратись хочеш, а насправді не думаєш піклуватися про нього, то хай вже краще  Борис робить з ним, що хоче.

--Я буду робити все-все, що потрібно, дідусю. Бабусю!

--Ну, добре, домовились,- нарешті  здалась Валентина і дівчинка притулилась щічкою до її руки.

  А  Андрій Михайлович розчулений, взявши  другу руку дружини, поцілував. Потім погладив голівку  внучки: «Як добре все склалося з цим цуценям -думав він.-А раптом це Елла»         

--В мене є ще одна умова, - раптом сказав він.

--Яка? – підняло очі дівча.

--На слідуючий раз ви приїдете провідувати мене з ним і ми разом  дамо йому імя. Згода?

--А  хіба  в лікарню дозволять з собачам?-хитро примружила око мала.

--Ну не в саму лікарню, а лише на подвіря. Ви будете в машині, а я вийду до вас, мені  лікар дозволив вже підніматися.

  Дівчинка недовірливо подивилася на Андрія Михайловича, а потім на Валентину. Чи не має якої пастки в словах дорослих? Та рідні очі посміхаються так щиро, що вона  відразу ж  погодилася:

--Згода. А тепер, бабусю, поїхали  швидше. Там на нас чекає моє цуценятко.

Частина  3

   Андрій  Михайлович розплющив очі. Кімната залита яскравим сонячним  світлом, аж очам боляче дивитися. «Так само, як на планеті Елли,-подумав він, - і так само, як  тоді, коли подзвонили з Карпат... Теж було сонячно. Дивна штука життя: гори, чистий білий сніг, сонячний-сонячний день і моя  внучка... мертва.»

  Він  шморгнув носом і заплакав.  Знав, що плакати не гоже, але не міг нічого вдіяти, сльози самі текли   по зморшкуватому старому обличчю і він  не в силі був їх зупинити, мабуть роки вже такі, а може ці уколи роблять  його слабким. Він, що здається, був готовий до будь якого сюрпризу долі, що  по-філософському відносився до життя і смерті, плакав, наче дитина, не взмозі подолати  душевний біль.

  Андрій Михайлович  ніколи не боявся смерті і внучку навчав  по-філософськи відноситися до життя. Але він не думав, що може статися саме так... Що вона піде з життя раніше за нього. Йому вже восьмий десяток, а її життя тільки починалося. Чому саме вона?  Хоча, якщо бути чесним до кінця, то відчував, знав... бо була особливою. Навіть дружина іноді дорікала:

 --Ти вже  якось занадто серйозною її  виховав, а вона ж ще зовсім дитина.

 --Як це я її «виховав?»- сердився  дід,- по-твоєму виховував її тільки я, а ти та батьки ні при чому?  

--Звичайно «при чому», але погодься, саме з тобою вона проводить найбільше часу і саме з тобою у неї найбільш  довірливо-дружні відносини.

--Так,  у нас з нею спільні погляди... бачення світу.

--Спільні погляди? Ти до них прийшов майже на схилі віку, а вона тільки починає жити.

--То тебе турбує те, що в неї не має бажання робити якісь дурненькі помилки, притаманні молодості?  Чи те, що вона серйозно захоплюється філософією?  

--Я хвилююсь за неї. Вона майже ніколи не буває з друзями, та й помилки, по-моєму, краще робити в юності, щоб вони не доганяли її  вже в зрілому віці. Треба проживати нормально кожен період свого життя.

--Що значить «нормально»? Хіба є чітка межа між тим «нормально» і...

--Досить,- сердилась Валентина,--тебе зараз знову понесе в філософію, а я просто хвилююсь за Маряночку

--Я теж хвилююсь,-зізнався Андрій Михайлович.

  І ось, коли внучка попросила дозволу відсвяткувати своє вісімнадцятиріччя з друзями в Карпатах, бабуся Валентина та батьки з радістю погодились. Лише він був проти. Навіть не міг пояснити, чому йому не подобалась ця ідея. Просто не хотів, щоб вона їхала в Карпати і все. Але Марянна вперше вчинила по-своєму, не послухавши  його поради. І собаку взяла з собою.

  Андрій Михайлович, як тільки вони поїхали, ліг в ліжко, відвернувся до стіни, відмовившись від їжі  і не бажаючи ні з ким говорити.

--Тату, та не можна ж так. Маряна вже доросла дівчина, в неї має бути своє життя. І не потрібно робити з цього трагедії,- намагався поговорити з ним син.- Покатаються на лижах, свіжим повітрям подихають та й через тиждень  повернуться.

  Старий нічого не відповів, тільки ще більше натягнув на голову ковдру. А через два дні зателефонували друзі Маряни і... повідомили, що вона зірвалася в прірву, що її шукають...роблять все можливе...

  Спочатку  Андрій  Михайлович ще надіявся, що все може закінчитися добре.Навіть, якщо травма... Навіть, якщо кома...Але її тіло знайшли лише через тиждень...    Самим дивним для всіх було те, що біля неї знайшли і її собаку мертвою. Лікарі сказали, що смерть Маряни була миттєвою: перелом шийного позвонка під час падіння. А ось собака була не ушкодженою, вона могла б пробувати вибратись. Або хоч би голос подати, де вони знаходяться, а натомість собака покірно лягла поруч з хазяйкою, щоб більше не встати вже ніколи. Лікарі зафіксували, що смерть собаки наступила від переохолодження. 

  Всі дивувалися відданості собаки, оплакували Маряну, а Андрій Михайлович сказав, що буде чекати на Маряну. Так, чекати, бо він звідкись знав,що девятого дня після смерті тіла  для неї буде відкритий космічний коридор. Йому було прикро, що втратив можливість поспілкуватися з нею на третій день: на той час її тіло ще були не знайшли і він надіявся на якесь чудо, а вона ж напевно приходила. Ну що ж на цей раз він схибить і добре підготується до зустрічі. Своїх домашніх він попередив, щоб в цей день не заважали йому, щоб навіть не думали заходити до його кімнати: він буде чекати на внучку. А як поговорить з нею, тоді сам вийде.

  Сімя вирішила, що від горя він сходить з розуму, адже сьогодні похорони, а він навіть з кімнати не збирається виходити. Що  люди подумають? Та з викликом лікаря-психіатра змушені були почекати, не до того зараз: таке горе в сімї, що хоч до кожного лікаря приставляй. І ось старий чоловік лежить у своїй, залитій сонцем, кімнаті і чекає... Він не знає, як саме має виглядати це побачення, тому дуже хвилюється. А раптом прогавить?  Щоб підстрахуватися він вирішив своє звернення до Маряни записати на магнітній плівці, а потім крутити її весь день, а може і вечір, бо хто його знає коли саме вона прийде. А потім він попросить в неї дозволу записати всю їхню розмову.Андрій Михайлович включив запис:»Дівчинко моя,--розопчав він охрипшим голосом,--Маряночко! Сьогодні девятий день, як ти пішла від нас. Сьогодні має бути відкритий коридор для тебе. А може він буде завжди відкритий? На жаль я не дуже знаюсь на космічних законах  Всесвіту. Та  про сьогоднішній день знаю точно: він твій. І вірю ти прийдеш до мене. Ти повина прийти. І повина сказати... Я не знаю, що ти повина сказати, але скажи мені хоч що-небудь. Скажи чи не має моєї вини перед тобою? Чи міг я якось зарадити...відвернути?»

Трішки помовчавши, щоб зібратись з силою  і випивши валерянки він продовжив:»Ти була чудовою дівчинкою, доброю, розумною,-тут він знову розплакався. Через якусь хвилину , взявши себе в руки, продовжив,-плачу. Вибач. Знаю, що це не добре: сльози не приносять користі нікому, та сьогодні я ...егоїст. Думаю лише про себе і про тебе.»

--А про Еллу не згадуєш,- раптом почув він поруч тихий голос внучки.

--Про Еллу?- розгублено перепитав Андрій Михайлович, оглядаючись довкола та шукаючи поглядом Маряну.- Про Еллу давно не згадував. Маряночко, де ти? Дівчинко моя, чому я тебе не бачу?

--Невже не бачиш?    

  Він ще раз уважно оглянув кімнату—пусто.  Лише  сонячне проміння виграє. А на підвіконні, де цвіте герань, проміння здається густішим, насиченішим. А декілька проміньчиків дивні якісь: то з одного боку фіранки визирнуть, то з іншого заблискотять, переливаючись кольорами квіток, а то стрибнуть до письмового столу, пробіжаться по книжковій полиці і знову повертаються до вікна.

--Як гарно зацвів мій вазон , дідусю.

--То ти таки тут...

--Вибач, оболочкою не можу користуватися, та й налякати когось могли б. Заглянуть до тебе в кімнату, а тут ще одна Маряна. Одну в землю закопали, а інша ховається в дідусевій кімнаті,- сміється голос внучки.

  Андрій Михайлович намагається і собі усміхнутися,та це йому не дуже вдається.

--Ти про Еллу згадала.  Бачила її?

--Так, вона шле тобі вітання.

--А де вона зараз знаєш?

--Як завжди після закінчення чергового відрядження-місії деякий час буде відпочивати на своїй планеті.

--А яке в неї було останнє відрядження?

--Як то яке?- здивувався голос Маряни.- Вона ж була нашою собакою.

--Так все таки це була вона...

--Ти ж памятаєш: це тіло було підготовлене для вас обох. Але на щастя, ваші свідомості розєдналися ще там на Троні, ти повернувся  до свого тіла, а Елла погодилась на чергове відрядження без належного відпочинку. Дуже вдало вийшло,  як на мене. Ми всі впоралися зі своїми завданнями  просто чудово.

--А чому ж вона мовчала? Я здогадувався, але... Всі ці роки я намагався говорити з нею, а вона...- Андрій Михайлович ображено засопів носом,- ніразу навіть знаку ніякого не подала.

--Дідусю! Ти ж добре знаєш, що таке свідома,  зауваж — свідома, енергетична одиниця. Вона не може порушувати ні правил, ні законів космосу. Ти ж розумієш, правда?

--Так, сонечко моє, розумію.

--Я завжди знала. Що ти в мене самий «кльовий» дідусь на всій планеті, - засміявся голос Маряни.

  Андрій Михайлович відчув дотик сонячного проміньчика на своїй небритій щоці. Чи може то йому так здалося?

--То ти Маряночко, тепер—хотів було запитати він, але та перебила його.

--Ой, дідусю, вибач. Я на деякий час залишу тебе. Хочу побачити всіх наших, але коли повернуся, то ти маєш бути готовим піти зі мною.

--То я  теж ... вже виконав своє завдання?

--Тобі краще знати.

--А з іншими ти будеш розмовляти?

--Вони мене не зможуть ні почути, ні побачити.

--То це  тільки я тебе чую?

--Так, зараз тільки ти.

--А чому?

--Дідусю, як можна завдавати так багато запитань відразу? Ось коли я повернуся, тоді ми продовжимо.

--То ти повернулася за мною,- ніби і не чув її старий.

--Вибач, так співпало.

--Ні-ні, я радий, що так... Скільки в мене часу?

--До першої години ночі.

--Добре. Я буду готовий.

 В нього залишається всього сім годин, а ще треба багато чого встигнути зробити. Не можна згаїти ні хвилини.

  Він вийшов зі своєї кімнати. Ноги погано слухались, але притримуючись за стіну , старий все таки дійшов до зали.

--О, Андрію Михайловичу,-зраділа сусідка Людмила,- ви накінець  таки встали. А  мене ваші рідні попросили побути тут... Раптом вам потрібна буде допомога.

--Дякую, Людо.

--Може ви хочете поїсти щось?

--Ні, не хвилюйся. Мені нічого не потрібно. Зі мною все добре, я лише поспішаю.

--Поспішаєте? Куди поспішаєте?  На вулиці вже вечір.

--Розумієш, я маю...— старий задумався на хвилину, як їй краще пояснити, щоб не налякати –поїхати звідси.

--На дачу чи десь дальше?

--Дальше, Людмило. Значно дальше. І перед цим... я хотів би  привести всі свої справи в порядок і ... прийняти душ.

--Андрію Михайловичу, голубчику! Зараз повернуться  всі  ваші,   тоді і вирішете коли вам їхати. А може відкладете поїздку. Вони ос-ось мають повернутися. Після цвинтару всі поїхали на жалобний обід. Думаю там все вже закінчилося і вони з хвилини на хвилину будуть вдома.

  Чоловік бачив, що налякав сусідку,  хоч і не розумів чим саме, тому більше не став нічого пояснювати.

--Ну, добре, добре. Чого це ти, Людмило, так розхвилювалась? Йди відпочивай. А я...перед дорогою прийму душ, побриюсь.

  Бідолашна жінка ще більше розгубилася. «Не іначе, як не сповна розуму,- думала вона.-Там сьогодні внучку хоронять, а він йде душ приймати.» І коли нарешті почула, як в передпокої відкриваються двері  та заходять домашні, невимовно зраділа.

--Накінець-то дочекалася вас.

--Як він тут?-запитала Валентина.

--Не знаю, що і сказати,- зашепотіла Людмила.- Спочатку лежав тихо-тихо. Потім  сам з собою почав говорити, але  так ніби з Маряною. Марив мабуть. А зараз оце пішов душ приймати, каже має їхати далеко і перед дорогою хоче привести все в порядок.

  

  Всі здивовано переглянулися, але не сказали нічого. Син з невісткою та іншими родичами пішли до кухні. Валентина з вдячністю подивилась на сусідку.

--Дякую тобі, Людмило, що побула біля нього.

--Перестань, не має за що  дякувати,-зітхнула  та обійнявши  подругу за плечі, мовляв:»Тримайся, голубко. Я знаю, як тобі зараз важко».

 Валентина підійшла до ванної кімнати.

--Андрію, ти мене чуєш?

--Так, Валю. Я вже майже закінчив, скоро вийду.

 Через декілька хвилин  він вийшов і ніби виправдовуючись, пояснив:

--Я тут... побритись вирішив.

--То добре, Андрійку, а то за тиждень вже геть заріс. Хочеш щось поїсти?

--Ні, дякую. В мене дуже багато справ, мені треба поспішати.

Старий направився до своєї кімнати, дружина рушила слідом.

--Валю, -зупинив її той,- трохи згодом я тебе покличу. А зараз я б хотів попрацювати,--повідомив він і закрив перед  нею двері. 

--Андрію!?! Може ти поговориш з нами?

--Ні, не зараз. Я ж сказав: в  мене багато роботи, все інше потім.

--Взавтра ж викличемо лікаря, зітхнула Валентина. І  трохи помовчавши, додала:- Нам всім важко, але щоб ось так...

--Не приймає її смерті, - підтвердила сусідка.

--Йому , мабуть таки потрібно до психотерапевта, мамо, - появився на порозі молодший син.

--Я знаю хорошого спеціаліста, - вийшла  з кухні, почорнівша від горя невiстка.

--Як би ми не  знали, як він її сильно любив, могли б подумати сьогодні, що це просто абсолютний егоїст,- зітхнула вже вкотре дружина і змахнула сльозу.

--Ото ж бо, як би не знали,- обійняв її за плечі старший син.

 Всі одностайно погодились, що взавтра ж Андрія Михайловича потрібно показати лікарю.

 Але до цього справа так і не дійшла. Вночі Андрій Михайлович помер. Ніхто не міг в це повірити.

--Як це сталось? Не може бути,--дивувалися всі.—З вечора ж здавався не таким вже і хворим...

--З туги видно. Не могло серце примиритися з смертю внучки. Він її просто обожнював. Та й вона його дуже любила. Видно й забрала за собою діда,- перешіптувалися бабусі біля підїзду.

Частина 4.

   Праматір явно була хворою. В неї то піднімалась температура, то падала, то знову злітала до гори. Її лихорадило, трусило, то морозило, то кидало в жар. Він зажурений дивився на неї, розуміючи, що допомогти не може—не знає як. А так хотілося допомогти, хоча б зменьшити страждання. Хотілося кричати, просити про допомогу  в інших...Чомусь боявся почути:»Застара вже, відпрацювала своє». Погодитись із цим він не міг. »Вона не стара,-повторював подумки, як заклинання,- зовсім не стара, тільки здається такою, бо хвора.

--Звичайно, не стара. І  ніколи не буде старою, бо час від часу самовідроджується заново. Так і цього разу буде: перехворіє і... відродиться,- почув АеМ поруч чийсь голос.

   Ці слова були наче бальзам для нього. Йому стало легше. Тепер, заспокоєний він міг не тільки спостерігати за нею зверху, але і подумати над тим, як зменьшити її страждання, як зробити так, щоб діти її не завдавали їй ще більшого болю, щоб не сміли калічити та рвати її,  забруднювати повітряний простір, щоб омивали її тіло чистою водою, а не хімічними відходами.

--Ти так любиш свою Землю, що готовий зробити все, щоб допомогти їй?-запитав той же голос.

--Так,- відповів він, оглянувшись до того хто це промовив.

В дверях лабораторії стояв Владика Зеленого Променю. АеМ був вже знайомий з двома іншими  Владиками, Білого та  Блакитного  Променів, але цей йому здавався якимось особливо рідним.

--Ти вже пройшов очищення із Білим Братом та трохи закалився із Блакитним. Тепер наступила моя черга попрацювати з тобою,-усміхнувся Владика.—Я маю дати тобі основи тих знань та вмінь, які тобі судилося понести на Землю в  слідуючому твоєму втілені. Ці знання мають допомогти започаткувати нову еру та нову расу людей, тому постався до цього завдання, як можна відповідальніше.

  Владика підій шов до екрану, з допомогою якого АеМ спостерігав за Землею, і, переключивши його, промовив:

--Подивись, будь ласка, на екран і скажи мені, що ти там бачиш?

 На екрані було таке красиве та яскраве видовище, що бідолашному чоловіку, аж дух перехопило. З верху, наче б то з однієї ємкості, яка була ідеально круглою і повільно-повільно поверталася за часовою стрілкою, до середини екрану, де знаходились сім башт різного кольору, лилось світло. Не просто лилось, а жило , пульсувало! І якщо там, вгорі, всі кольори були разом, гармонійно переходячи з одного в інший, що  навіть не збагнеш, де починається і де закінчується кожен з них, то до кожної башні спускалося світло з     одним,  притаманним тільки їй, кольором. Правда, по всій довжині доріжки, цей колір теж міг мінятись та переливатися різними своїми відтінками: від самих світлих до самих темних та насичених.

  Вже в самих башнях це світло чи то кипіло, чи то горіло у вогні власного кольору. А тоді оновленим, але більш ніжним, стікало до низу екрану, де оповивало тіло планети. Згодом, розгалузившись ще на більш тонкі струмені, проникало в глибину планети. Це було настільки захоплююче, неперевершено! Та що це за чудо і як його пояснити для Владики, АеМ не знав. Прочитавши його думки та почуття, Владика промовив:

--Чудес не має, є різні рівні знання. Перед нами фрагмент системи забезпечення життєдіяльності будь-якого живого організму  Всесвіту, в даному випадку твоєї любимої планети Земля.

  Владика провів рукою над головою АеМ, а потім легенько торкнувся вказівним пальцем до переднісся  і той... раптом став бачити здавалось весь Всесвіт одночасно. Тобто він навіть не те що бачив, а відчував його кожною своєю клітиною, всіма фібрами своєї душі: зверху, знизу, з усіх боків. Блажене почуття радості охопило все його єство. АеМ бачив, що Всесвіт, то є живе світло, енергія. Істина енергія, що сповиває все і всіх: і зірки-планети, і все, що є на них, і його мозок-зір, і відчуття. Він міг на хвилю затримати погляд на якійсь одній планеті, або бачити безліч одночасно; міг проникнути поглядом у глибину  чи то планети, чи  то якоїсь речі однаково легко. На цю хвилину для нього не існувало ні  стін, ні перешкод, не сумнівів.

  Та ось Владика знову провів рукою над його головою і все повернулося в рамки його попередньої «нормальності». АеМ трохи розчарований, відчуваючи себе наче зовсім сліпим після всього побаченого і пережитого, підняв очі на Владику.

--Не потрібно сумувати, для першого нашого уроку наглядності досить. Не будемо переходити рамки дозволеного. Думай зараз не про розчарування, чи свої бажання, бо саме вони заважають очам людини бачити більше, ніж вони можуть. Тільки радість та мир    душі, повне  прийняття   власних  обставин  ведуть до перемоги над власною сліпотою та до пізнання  Законів Всесвіту. Їх не так вже і багато. А самою першою сходинкою до їх розуміння має бути просте визнання себе, як і кожного іншого, рівними величинами  Всесвіту, що несуть в собі єдину сущність, яка має проливатися світлом і миром у всіх справах і зустрічах звичайного буденного дня.

  На даний момент на Землі порівняно невелике число тих, хто несе в собі цей аспект Єдиного Всесвіту чисто і впевнено. В них горить вогонь Вічності рівним полумям. В бурхливому сучасному світі бути врівноважено-спокійним та мудро-терпеливим надзвичайно  важко, особливо на перших порах учнівства. Сміття власних бажань, часом помилкова особистісна оцінка  та невірне сприйняття добра і зла, руйнує вірне бачення  Всесвіту з його закономірністю та наслідками. Тому в багатьох вогонь Єдиного нагадує мерехтіння світильника. Вони майже все життя знаходяться в пошуках джерела цього вогню, але  навіть це краще, ніж  те, що мають  ті убогі, які цей вогонь гасять в собі своєю злобою, лицемірством чи заздрістю. Як правило, вони звинувачують  у всіх своїх не гараздах  будь-кого , лише не себе. І тільки шляхом власних величезних страждань знову зможуть прийти до  Милосердя,  Доброти, Любові, Істини. Істина одна, шляхів до неї безліч. І в кожного свій. Ніхто не може прийти до Істини чужим шляхом, або своїм провести інших. Допомогти можна тільки вказавши напрямок вірного руху. І запамятай: ніхто нікому не друг, ніхто нікому не ворог та кожен кожному вчитель. Коли готовий учень, готовий і для нього вчитель. Тим вчителем може бути будь-хто, знання можуть прийти будь-коли. Треба бути завжди готовим до цього. Знанням саме для тебе може бути інформація почута з уст іншої людини, навіть дитини, або ж прочитана чи побачена. І той, для кого вона призначена, відчує це, зрозуміє і прийме до уваги. Інші ж будуть слухати і не почують, будуть дивитися і не побачать, бо не для них це.

  Другою сходинкою до розуміння законів Всесвіту є вміння досягати перемоги любовю та радістю. Навчитись радіти кожній миті свого життя—це велике мистецтво. Радість—непереможна сила життя. Сум та сльзи перекреслюють  всі досягнення, ведуть до поразки  у будь-якій справі. Потрібно жити кожну мить Вічності, як останню. Єдина мить і   закінчене земне втілення, і не можна внести  вже ні змін, ні поправок в ту мить, що пролетіла. Тому жити треба радісно, безстрашно, вільно. Хто не вміє жити так свій будень, для них істинні знання закриті. Можна жити серед ідеальних людей та обставин і бачити лише  їх зовнішні  манери. А можна жити серед таких недосконалих, як  і сам, і бачити в них каплю вогню Вічності, та намагатися не збентежити нічим цієї каплі, принести їй допомогу, щоб вона  легше і простіше могла перетворитися з маленького вогника в полумя. Ключ до такого шляху тільки в тобі самому, в твоїй вірності  Істині.  

  Третя сходинка—досягнення розуміння, що Всесвіт—це частинка  Істини. Повторю ще раз: ІСТИНА одна, шляхів до неї безліч. І не має релігії вищої за ІСТИНУ. Розкріпачений від вузької примітивної релігії, чистий серцем і духом, зустрічає живу Любов і пізнавши її, несе у Вічність. При цьому проходить свій подальший шлях, як творчий співпрацівник  Істини.

  Владика замовк на хвилину, уважно подивився на АеМ і той раптом зрозумів, що ці слова стосуються  саме його. В підтвердження почув:

--Моє завдання полягає в тому, щоб підготувати  твою свідомість до тих нових знань, що Всесвіт признав своєчасними послати на Землю. Для цього я повинен розвинути в тобі цілий ряд  рис та характеристик. Нові знання ти повинен не тільки ввібрати в себе, але  ще  і вміти  передати їх масам людей. Та сила світла, яку понесеш ти і тобі подібні, призначена  не тільки розбити старі догми, але і створити психіку нової   вільної та сильної  людини. 

  Владика підійшов до стіни, що слугувала екраном.

--Поглянь на екран і прокоментуй в голос, що ти бачиш на цей раз,- попросив він.

 АеМ побачмв теж саме яскраве видовище , що і першого разу.

--Я бачу ті ж самі вогняні башні, що і першого разу,-почав коментувати він, - тільки на цей раз їх девять.

--Їх було девять і першого разу. Просто раніше дві випадали з  твого поля зору. Бачиш, ти вже робиш успіхи. І зауваж, без моєї допомоги. Далі що ти бачиш?

--Кожна башня іншого кольору.

--Добре. Зупинись на характеристиці другої башні.

 АеМ, зосередивши  увагу на другій башні,  побачив на самому верху вже знайомого йому Владику  Блакитного Променю. Той весь був пронизаний  синім та блакитним промінням.

В самій глибині це світло утворювало різноманітні за формою та відтінками  квіти. Але придивившись ще уважніше, АеМ зрозумів, що то не квіти, а мислеобрази, Які йшли від  Владики. Всі вони були звязані між собою та ним тонесенькими золотаво-блакитними нитками. Хоча ні, це були не нитки, а також мислеобрази тільки ще тоншого плану. По мірі того, як вони спускалися до низу, мислеобрази змінювали не тільки форму, але навіть колір ставав більш блідим, аж до матового. В такому вигляді їх підхоплювали сяючі, майже невидимі потоки духів і переносили вниз башні, де передавали їх більш стійким і більш видимим формам духів, які працювали біля чогось, чому АеМ не знав назви і що за формою нагадувало трубопроводи.Тільки вони теж були живими , мислячими.  Вони приймали в своє черево сяючі мислеобрази зі швидкістю вихру, але не всі, а лише ті, що відповідали їх розміру, кольору та формі. Всі інші мислеобрази відкидалися в сторону, де інші «трубопроводи» вібрацією своїх  хвиль підбирали те, що відповідало їх вимогам.

Неподалік знаходились мисле-контролери, що слідкавали за всім перебігом мислеобразів і засвідчували  безпомилковий їх старт та фініш.    

--Тут,- озвався  Владика зеленого Променю,-- найбільш  виразно   можна побачити в дії Закон  Вірності, один з найголовніших законів Всесвіту. Ні чиясь доброта, ні співчуття чи бажання допомогти  не можуть підвести чийсь дух до нових вершин, якщо цей дух сам не доріс до цього і не відповідає запитам коливань та хвиль цих вершин. Занадта наполегливість, непідготовленої  до тих висот,  самої свідомості, приводять до катастроф та розчарування. Це, як бутон квітки насильно виставлений на занадто яскраве сонце: замість цвітіння—засихає. Так і дух людський введений в більш високі вібрації, ніж ті, що можуть сприйняти його організм та свідомість, не тільки не буде успішно розвиватися, але і може деградувати. Може втратити навіть те, чого було досягнуто попередніми втіленнями. Або ж розвиток може бути викривленим, даючи розвиватися якомусь одному пагону, залишаючи решту організму вбогим, або скаліченим. Так нерідко можна зустріти тупого каліку, який виконує в умі надзвичайно складні математичні розрахунки, але не здатного запамятати навіть власне імя. Це і є помилки передчасного введення  чийогось духу до тих вершин, що йому не  призначені. І саме тому цей дух відкинений  назад у своєму розвитку. 

--Тоді, як же зрозуміти,-не втримався від запитання АеМ, - слова:»Просіть і дасця вам»?

--Це теж один із вічних  Законів Всесвіту,--підтвердив Владика.— він  має виконуватися і виконується. Але, виконуючи його, потрібно вникнути в ту ступінь духовної культури, в якій  живе, той що просить. Стати самому на його місце, в його обставини; врахувати всі його можливості та потреби і тільки тоді тактично подати йому ту часточку знань, які він може опанувати в повній гармонії для свого духу та організму.

  Саме  підготовкою таких  властивостей, як вміння розвинути в собі такт і всі характеристики для корисного слугування людству, ми і будемо займатися в цій лабораторії,--посміхнувся Владика Зеленого Променю і допоміг АеМ перебратись на другий стілець, який був значно вищий за всі інші в цій залі.

--Зараз тобі потрібна буде вся твоя витримка та рівновага, щоб жодне слово, жоден рух не випали з твоєї уваги. Саме  Зелений Промінь матиме величезне значення не тільки в подальшому твоєму житті, але і в твоїй віковій космічній праці. Він допомагає талантам розкирвати  суть і зміст життя.

  На екрані зявився натовп суєтливо працюючих людей. Вони були, наче в тумані, в кожному із них жевріла іскорка  Третього Променю: в одних ледь помітна, в інших—значно яскравіша. Земна поверхня на екрані рухалася. Перед поглядом АеМ картини поступово змінювали одна одну. Ось вже перед ними інша група людей. Тут атмосфера майже прозора, в кожному з них добре видно вогонь, що перетікає в мислеобрази і створює навколо них сяючу ауру. Обличчя їхні радісні, натхненні.

--Кожен,--продовжив Владика свій урок,--хто в результаті роботи над собою, приходить до розуміння, що праця не лише необхідність, але і радість, випромінює нові хвилі, нову миротворчу енергію, яка вводить його в єдине русло творчої праці Всесвіту.

  Запамятай: ніхто не виконує Вселенських завдань один.  Кожному, хто працює на Всесвіт, а не на власний егоїзм,  допомагають слуги  Світла  та Милосердя. Нам  лише варто прийняти цю допомогу, а не відштовхувати її своєю надмірною самовпевненістю, впертістю чи брудом власних думок та вчинків. Важко, а часом навіть не можливо, світлим духам допомагати тому, хто весь час забруднює свою ауру.Світлий дух не може знаходитися біля енергетичного бруду, це вбиває його. Але варто людині осмислити свої помилки, щиро розкаятись в них, як починає наступати поступове енергетичне очищення, відродження. І тоді світлі духи можуть, знову наблизившись,--допомагати, оберігати, навчати.

--Здавалось би все так просто і зрозуміло, --зітхнув АеМ,--тоді чому ж ми—люди, такі сліпі і не бачимо очевидного?

--Існують два протилежних начала—творче (на планеті Земля його називають «аполонівське» та руйнівне (що дістало назву »діонісійське»). Саме під їх владою знаходиться стихія людського слова. »Аполонівське» начало гармонує мову людини, робить її  миротворчою, перетворюючи слово на явище культури. «Діонісійське»--несе в собі дух руйнування, згубний для людського спілкування та взаєморозуміння. Воно породжує сварки і саме є злом, яке руйнує людське в людині, оголює все варварське, дике, направляє на шлях, що відводить від Істини та Доброти. Агресивне слово—це цілком самостійна дискретна одиниця реальності. Людина, яка систематично, або часто лихословить в кінці кінців забруднює своє енергетичне поле до такої степені, що воно перестає  виконувати захисні функції. Люди, зі стійкою схильністюдо лихослівя,  несуть інфекцію агресії, що є  такою ж небезпечною, як і  будь-яка інша інфекція.

   Повторюю: Слово—то вже вчинок. Наслідки його можуть бути найближчі, або віддалені, та завжди заслужені.

  А зараз подивись ще раз на храм Першого Білого Променю,--промовив ніжно Владика.—Ти нікого не впізнаєш?

  АеМ перевів погляд на вершину  першої башні і ледве стримав в грудях радісний зойк. Там на вершині він побачив того, кого не можна було переплутати ні з ким  іншим. По щоці  АеМ  скотилась сльоза благоговіння і він,  приклавши руку до серця, низько вклонився  йому—тому єдиному, хто міг омити від гріхів, тому, хто навчав прощати всіх, навіть власних катів; тому, хто відкривав дорогу до  Істини і в чиїх очах світилася така ніжність, любов і всерозуміння до всіх і кожного, що навіть камінь відчував це і прагнув очищення.

--Тепер ти розумієш, що таке Любов-дія, Любов-праця, Любов-радість?

--Так тепер розумію.

--Розуміти мало, від тебе потрібна повна вірність, щоб змогти донести це розуміння до інших.

  Давши для АеМ оговтатись від повноти почуття, Владика знову перемістив його до  слідуючого екрану.

--Ось перед тобою два шляхи одного  Променю: точні науки та яснобачення. На перший погляд речі не сувмісні. Та якщо проаналізувати життєвий шлях та  творчі досягнення чи наукові результати праць вчених різних галузей науки, то побачимо, що майже всі винахідники та вчені, а не лише астрологи, в значній мірі ясновидці. Навіть, якщо вони самі цього не визнають.

  Храм Зеленого Променю—це храм ясновидців. Він відповідає не лише за вчених та творців, але і за всіх тих, чий дух розвинувся в якійсь праці до творчості. І не має значення, що це за праця: наука, поезія, література, музика, живопис, скульптура, режисура чи ще якась інша. Творче бачення та інтуїція приводять  їх  до цього храму  і вже спільно з іншими світлими силами, часто навіть не підозрюючи про це, вони несуть Світло  Істини по Землі, перетворюючи його в нові ідеї, любов, милосердя, безкорисність слугування Істині та Вічності. Саме ці працівники є стовпами вічного руху. Тупі можновладці  можуть їх палити на вогнищах, саджати у тюрми, але саме вони є просвітленими працівниками  Вічності. Їх шлях важкий. Ні в жодного ясновидця не буває легкої долі чи легких життєвих обставин, бо Життя посилає своїх гінців в саму гущу натовпів, щоб вони були частиною того натовпу, відчували його біль, розуміли його страждання, прагнення та мрії.

  Багатьох мучить запитання «Для чого в світі стільки страждань?» ЗАПАМЯТАЙ: не Життя  роздає нагороди чи покарання, а сама людина підбирає в своїх буднях те, що вона розкидала у віках навколо себе.

  Владика замовк на хвилину, а АеМ  хотілося слухати ще і ще цей теплий голос та мудрі слова.

--Ти маєш сіяти Любов,- продовжив той,- переливаючи її в будні не як просту доброту, навіть не як справжню доброту, хоч і це теж непогано, а  як найвищу доброту—Мудрість.

--А в чому ж різниця між ними?

--Вони  всі дії Милосердя, це так. Але там, де проста доброта буде шукати можливості втішити та заспокоїти, вища доброта—Мудрість, прочитає весь шлях людини: її  вчора, сьогодні, її завтра. І буде шукати найбільш активного способу пробудити в людині її  енергію  для дієвої співпраці не тільки  в земному вимірі, але і для  Вічності. Вища Доброта—це сукупність такту, радості, самопожертви і енергії, що пробуджує сили зустрічного. Як кипяток кипить дух Доброти в Любові Вічності. Він бачить шлях по якому можна направити зустрічного до миру і такту і ... рідко коли гладить по голові, а частіше бере батіг та гонить із серця зустрічного невпевненість, або самолюбство, чи інші пута духовного горизонту. Зрозуміло, що такі дії гінця вищої Доброти не можуть викликати у зустрічного лише вдячність, швидше навпаки. Але Мудрість на те вона і Мудрість, щоб не чекати на чиюсь вдячність. Вона просто завжди залишається  вірною Істині та Законам Всесвіту.

   Занадто безмірна величина Істини може бути незрозумілою для людини, тому вона (Істина) відкривається  по мірі необхідності та доступності для певного  рівня розвитку духу та організму.

--А від чого ж залежать темпи розвитку духу?

--Від чистоти помислів та вчинків.  Памятаєш, що мовлене слово є вже вчинком.

Слово є першим і саме тому воно має бути чистим та добрим у тих, хто прагне досягти нового рівня розвитку  духу.

  

  Ось на цьому ми закінчимо наш сьогоднішній урок,- промовив  Владика Зеленого Променю.  

Частина 5.

   Олег  Васильович дуже  хвилювався. В нього майже все було  готове для того, щоб запатентувати свій винахід, але йому щось не давало спокою. Потрібно було з кимось порадитись. Єдина людина на  чию допомогу міг він розраховувати  сиділа зараз перед ним, а він не знав, як розпочати розмову.    

--Олександре Андрійовичу, можливо це не гарно з моєї сторони, але я хотів би з вами поговорити про останню працю вашого батька. Ви працюєте над нею чи ні?

--Про яку працю ви говорите?  

--Прилад над яким він працював останні роки... Андрій Михайлович називав його енергоастрофон.

--А чому це вас цікавить?

--Тому,  що я  теж працював над ним... Над цим приладом. Але якщо ви  готові його  запатентувати першим, то я  не буду заперечувати, бо це все -таки  праця вашого батька.

--Маю вас розчарувати, я не тільки не працював над цим, але і вважав, що це просто фантазії  батька... не варті уваги.

--Ви... як? Які фантазїї? Ви ж фізик! У вас же залишились батькові записи,- вчений

 так хвилювався, що не міг знайти навіть слів для обурення.—А я—дурний  працював самотужки, поспішав, боявся, щоб ви не випередили мене, навіть останніх записів не смів попросити. «Фантазії». Які ж це фантазії? Звичайнісінька річ. Щось на шквал мобільного відеотелефону. Тільки з його допомогою можна підтримувати звязок не з тими, хто живе на землі, а з тими, хто вже відходить від нас в інші світи. Ви розумієте?

--Чесно кажучи не дуже.

--Ваш батько був просто геніальною людиною. Подумайте, скільки часу потратило людство в пошуках  позаземного розуму? І  найпотужніші телескопи,  і  ракети, і супутники... А тут варто було лише надчуттєвими хвилями зафіксувати енергетичний пучок, що залишає мертве тіло і прослідкувати за його пересуванням. Ось тобі маєш відкриті і нові  планети, і паралельні світи, і  позаземні форми життя та розуму.Уявляєте?

  Чоловіки дивилися один на одного широко відкритими очима, ніби бачились вперше.

--Мій прилад на жаль не такий швидкісний, як інтернет, але... якщо ми могли б попрацювати разом, якщо збереглися записи вашого батька... І  майте на увазі, що над цим також працюють японці. Ви не читали  статтю в останньому номері нашого журналу?

--Ви це серйозо?

--Серйозніше не буває.                 

Донатан. Київ, вересень 2007

Продовження слідує...