Щоденник навіженої ( продовження "РОВЕСНИКИ")

Р О В Е С Н И К И

Частина 1

1996 – 2000 р.р. Україна

.

   Все    частіше любить посидіти  Пилип біля хати, погріти свої старі  кісточки на сонці. Та траплялася така   нагода не часто: то роботи завжди багато, а  то сонечко часто ховається за хмари, наче  гнівається на людей. А тут якось пізньої осені, коли вже впорався і на городі, і на подвір ї , випав погожий деньок,- і сів сивий дідуган помилуватися червоними кетягами калини та заскорублими переспiлими плодами шипшини. Мабуть в дитинство  вже впадати починає, та й не дивно: вчора дев ятий десяток розміняв. Сусід каже: » Ровесник віку «. Воно то й дійсно так." І не жаліє Пилип, що прожив життя якось не так, чи що дурниць якихось наробив. Всякого бувало, звичайно. Ох, як добре зрозумілі йому тепер слова: « В житті, як на довгій  ниві»... Але, щоб до такого дожити... Не думав...

  Серце знову защеміло, на очі навернулися сльози. Пилип поліз до кишені, дістав вчетверо складеного аркуша паперу, погладив його. Без окулярів він вже прочитати не міг, але це йому і не потрібно, бо знав на пам ять кожне слово з того листочка. Вчора принесли йому той лист. Цілу ніч проплакав Пилип. Писала внучка: «Добрий день, дідусю! Хочемо привітати тебе з днем народження. Зичимо тобі щастя  і здоров я. Вибач, дідусю, що не змогли приїхати. Нам твоя сусідка написала, що ти зовсім охляв, не можеш ходити, але тримаєшся молодцем,  бо чекаєш, що приїде тато і тебе забере. Д ідусю, татко обовязково приїде до тебе, і він ще тобі напише, але я не знаю, коли то буде, тому я пишу зараз. Татkів завод не працює, а його разом з іншими працiвниками якось розформували. Спочатку татко нам про це не говорив, не хотів хвилювати, мабуть, маму, бо вона  в школі попала під якесь скорочення і в неї часто болить серце. Але незабаром ми все рівно взнали цю не приємну новину
.  Сусід наш каже, що такі спеціалісти, як татко за кордоном  на вагу золота, а тут їх під ніж пускають. Я не знаю про який ніж він говорить, але дуже боюся за татка, бо він весь час мовчить і нічого не їсть. Правда, в нас нічого смачненького  давно вже не має, але їсти маємо що: є ще та картопля, що ти нам передав, дідусю. І хліб я їм кожного дня купляю.

Назбираю на ринку та біля кіосків пляшок десять і якраз одна хлібина виходить. Мама плаче і каже, що я тепер годувальниця їхня, а тато мабуть сердиться і навіть на той хліб не дивиться. А Вовчик наш  ще зовсім дурненький. Коли ми приходимо в лікарню провідати маму, він весь час просить в неї цукерку. Та в мами не тільки цукерки, але навіть грошей на неї не має, бо я чула, як дядя лікар говорив таткові, що якщо мама не знайде гроші на лікування, то тримати її в лікарні не має ніякого резону.

  А погода, дідусю, у нас тепла, така, як ти любиш: світить сонечко, земля встелена листям. Так гарно-гарно. Дуже шкода, що я тебе не можу забрати сама, ми б з тобою гуляли тут в парку. Ти потерпи, дідусю, почекай ще трішечки. Повернеться з лікарні мама, татко продасть  пральну машину, щоб були гроші на білет і тоді приїде до тебе. Спочатку  він хотів продати телевізор, але той поламався.

Д ідусю ще я тобі посилаю свій шкільний табель з оцінками за першу чверть. Бачиш, які вони в мене гарні? Я дуже старалася, бо мама говорила, якщо будуть гарні оцінки в мене, то вона швидше одужає.

  До побачення, дідусю. Я знаю- ти сильний і дочекаєшся нас з татком. Твоя внучка Галинка.»

 Пилипові в горлі став комок, не давав йому ні дихати, ні говорити. Ледве на силу він якось вдихнув, наче схлипнув, потім через хвилю ще раз вдихнув, на цей раз вже глибоко, щоб заспокоїтись. Але натомість ще більше розплакався. Через декілька хвилин старий взяв себе в руки, змахнув рукою сльози зі зморшкуватої щоки, заплющив очі і підставив мокрі вуса сонечку. Здавалось воно пестить кожну зморщину Пилипову, кожну волосину, що виглядала з під вицвілого кашкета, кожного тремтячого пальчика натруджених рук, що лежали на колінах...

 Згодом Пилип  притих, наче б то щось уважно розглядав  десь там у собі... І раптом... він зовсім не Пилип, а Пилипко – малий та не посидющий. Шкандибає за мамою по городі і канючить:

--Мамо, мамо, я хочу яїчко.

--Не має, синку.

--А я бачив, бачив. Там на припічку в горшку  стояли.

--То, синку, треба було віддати.

--Кому віддати?

--Армії, синочку. Наша держава молоденька, треба її охороняти солдатикам. А солдатики теж їсти хочуть.

--Охороняти, як я он те деревце біля воріт охороняю? Щоб не зламали?

--Вірно, як оте деревце.

--Я теж буду солдатом, буду всіх охороняти.

--От і молодець.

  А ось він вже і справді солдат-звязковий, повзе через мінне поле, шукає причину пошкодження звязку. Вже  наближається сорок пятий, німець вже  відступає і воювати зовсім не страшно, як було три роки назад, коли йшов в атаку з єдиною мрією – тільки залишитись би  живим, щоб хоч одним оком подивитись на свого сина, який мав зявитись на світ через місяць після його відїзду на фронт. Про те, що буде син знав напевне: Твердохлібівський рід славився своїми козаками з покон віку.Вижив. Сина не тільки побачив, але і виростив, вивчив, та... не вберіг. В Афгані залишилось  його понівечене тіло...

    А меньшенький в столиці на військовому заводі ведучим спеціалістом став. І цим сином пишався старий Пилип.Та й невістку любив і поважав дуже. Таке щупленьке та невеличке, а з класом таких шибеників в своїй школі справлялась на раз-два. Любо глянути. Внуки, правда, знайшлися  пізненько, тому ще й малі зовсім. Старшенька тільки в пятий клас пішла. 

    Цікавим було життя. Іноді було не легко, це правда, але... в грудях завжди гріло почуття гордості за свій рід, за землю рідну. Все було хоча б передбачуваним, зрозумілим, а тепер?

« Краще хай би помер ще ото на початку 80-х... коли до провалу тільки наближалися... разом з Уляною своєю. А то сором який! Як же воно так сталося  - мучила думка-совість, що пропала держава? Чи може її і не було?

  Відчував старий Пилип якусь свою особисту провину в тому, що без бою країну поклали на лопатки, за голодних дітей, за невміння усіх дорослих дати собі раду, за відчай... Чогось, мабуть, таки не доробив, або зробив не так. Але що саме? Не міг збагнути Пилип.

 Мабуть роки вже заважають розуміти, що воно в світі робиться, як могла держава знову дійти до того, що їй стали зовсім не потрібними ні висококваліфіковані спеціалісти, ні молоді люди, ні вчителі, ніхто... Важко старому збагнути це. Важко жити. Може і не варто. Кому потрібне життя немічного дідугана? Але ні, він мусить ще пожити, щоб зустрітись з сином, щоб розібратися у всьому. Вони мають поговорити, порадитися та знайти вихід  і для сімї, і для країни. У них в родині завжди було так: у важкі хвилини збиралися всі разом, сідали до столу і радилися, як краще зробити, який вихід знайти. Але тепер чи  ж то зможе приїхати його син  Валерій, коли попав до такої безпросвітньої безодні? Дружина попала під скорочення – це зрозуміло, адже російську мову викладала. Це ще не кінець світу. А от син? Він же на оборону країни працював. Як же воно виходить: не має тепер від кого обороняти, чи немає вже що обороняти?

  « Люди, схаменіться – хотілося закричати Пилипові, та хто почує немічний шепіт старого вояки? Діти голодують, в мирний час, при  двох живих батьках, які не алкоголіки, не пройдохи, а нормальні люди... Щось воно не так в цьому світі. Такого не повино бути. І не  можна Пилипові довго чекати на сина, не має вже в нього цього дорогоцінного часу, потрібно писати листа. Самому вже і не під силу, мабуть. Дійсно охляв кремезний дідуган пораючись біля городу. Та  їсти останнім часом не міг. Навіть те, що сусідка принесла, не лізло в пельку: перед очима стояли голодні внуки і простягали до нього пусті бутилки, наче просили поміняти їх на окраєць хліба. Серце обливається кровю. Потрібно писати. Ось прийде сусідка, продиктує він їй листа до сина і все буде добре.

    Старий Пилип зручніше вмостився на стільчику, ніби вже мав почати писати: »Добрий день, сину, невісточко, внучки мої золоті Галинко і Володю. Знаю про вашу скруту, але то все через те, що старших не слухаєте. Чому ви не взяли кусочок земельки тоді, як це можна було зробити? Все раділи, що і так  всього вистачає. А воно в житті, як на довгій ниві: сьогодні так, а взавтра он як. А земля то мати, вона завжди пожаліє  і що зможе те й дасть, тому хто біля неї порається. Але я пишу, діти, не для того, щоб вас журити, а щоб розрадити. Якщо не потрібним став ваш труд, праця, професія ваша в місті, то приїзджайте в село до мене, до своєї рідної землі. Не гайте часу, не мучте дітей—повертайтеся в село. Біля хати тридцять соток городу та й в полі ще можна взяти. Приїдете, припадете до рідної неньки-землі і відродитесь, як ті герої з казки, що читала нам Галинка. І країну відродили б, якби дбали про землю і мужі державні, бо в землі наша сила. В ній наш порятунок, діти! З нетерпінням чекаю на вас  ваш тато та дідусь Пилип.»

    А ось і сусідка йде.

--Доброго дня, діду. На сонечку грієтесь?

--Еге ж. А чого це ти так довго не приходила, Ксано.

--Та чоловіка до  Києва відряджала.

--До  столиці?  У справі  якійсь чи  що?

--На пікетування   до Верховної  Ради. Туди  зараз їдуть представники  всіх електростанцій, великих заводів, шахтарі. І брат його теж там буде, от і повіз мій Микола йому передачу, бо дуже вже скрутно їм там в місті зараз. Зарплати вже пів року ніхто не бачив. Де кому пропонують брати зарплату товаром, що випускають. Але горшками чи унітазами дітей же не на годуєш.

--А чого ж вони в село не їдуть? До землі чого не повертаються, якщо там так погано?

--Всі ж, діду, не переїдуть в село.Добре тим, в кого є куди повертатися, а в кого ж не має такої можливості, то що їм робити?  За всіх думати треба, -- країну з кризи виводити,   а не розбігатися .

--Виводити то правильно, але тільки от як?

--Їм там в містах  може видніше. Розумні ж люди – може всі разом  щось і придумають.

«Он як воно, А правильно ж міркує  жінка. А я – старий телепень, чогось знову не домізкував, сина хотів в село кликати. Мабуть, щоб допомогти їм, то треба якось по-іншому підійти. Та як саме? Думай, Пилипе, думай. Мо  щось і придумаєш»

--А листа сьогодні, Ксано, писати не будемо. Взавтра приходь—взавтра мені видніше буде, що писати... Сьогодні мені ще подумати треба.

--Хай буде так, діду. Бо сьогодні і я писати не можу. Так тяжко стає, як подивишся  в той телевізор, як подумаєш до чого докотились. Ох, Боже ж мій, Боже, що вони з нами роблять?

--Що ти, жінко, паніку розпускаєш? І чи взагалі ти знаєш, що таке »тяжко». Були тяжкі роки, були. Але ти дуже молода, щоб їх памятати.

--Еге ж, зовсім юна — 47 років мені вже, діду.

--А мені в двічі більше. І я тобі кажу, Ксано, що то ще не горе. Тридцяті роки пережили, війну вистояли, сорок сьомий перенесли, то й тут подолаємо. Тільки подумати треба. Ти йди, Ксано,йди. В тебе робота, внуки. А я тут посиджу, подумаю, як його рід свій та державу спасати.

  Оксана усміхнулася, мовляв: «Ох, діду, діду». Пішла. А  старий Пилип знов підняв  свої вуса до сонечка, ніби мав з ним раду вести: як воно в світі далі жити? І чого завжди так виходить, що роблять помилки, часом навіть фатальні, ті, що на верху, а спокутувати їх мають всім народом, всім людом простим, який працює в поті лиця свого і не має просвітлої години... А потім виявляється, що труд їх був марним і не має в них ні майбутнього, ні минулого. « А жити без надії, без мети – це найстрашніше, то просто тваринне існування», - зітхнув старий  Пилип.

   Дуже важко та не затишно у нього на серці, плаче зранена душа, скиглить, наче птаха підбита, в передчуті ще більшої біди. І таки не помилилась. Як тільки  побачив надвечір Пилип, що на подвіря  заходить Оксана з лікаркою, вже знав, що несуть якісь недобрі вісті. Ще намагався кепкувати:

--Вирішили провірити чи ще не вмер?- хмикнув у вус. А біда вже боліла, пекла вогнем, не давала дихати.

--Ой, Пилипе Панасовичу, не можна вам помирати зараз, бо тільки на вас і надія.

Пилип піднявся.

--Ну?

--Невістка ваша дзвонила: син ваш травму серйозну  має.

--Але...живий?

--Живий, в лікарні. Та трвма дуже серйозна. Покалічено хребет.

Лікарка підійшла ближче, взявши за руку, допомогла  назад сісти на стілець.

--Вам треба триматися, Пилипе Панасовичу.

--Чому ж не до мене подзвонила?- дрібно затремтіла борода у старого.

--Боялась. Ви ж самі в хаті, а тут така новина...

--Казала ще щось?

--Просила, якщо зможете—приїхати.

 Тремтячою рукою розправив вуса.

--Збирай, Ксано, мені сяку-таку сумку, вранці поїду.

Сумку дідові збирали всією вулицею, хто ніс яйця, хто сир, хто кусень сала—в місті все пригодиться. Всі співчували старому Пилипу, а ще більше його сину.

 «Якщо щось з хребтом, то це вже довічна інвалідність. Мабуть прийдеться Пилипу забрати Валерія  в село»,--бідкались сусідки. А сам Пилип не знав тепер на якому він світі.  

Як поведе себе невістка: сама без роботи, на руках двоє діток, а тепер ще й чоловік--інвалід. Та й  з нього трухлявого пенька, яка вже поміч? А якщо в село повернуться, то як жити? Раніше він тільки  радів би, що повертаються в рідне гніздо, а тепер розуміє, що то не найкращий вихід: син не зможе працювати, сам Пилип всіх не витягне—роки вже не ті, діти ще зовсім малі, яка з них робота? До ранку не сплющив очей старий Пилип, тяжкі думки, наче кліщатами, стискували  мозок, народжували питання, відповіді на які в нього не було. Все, як в тумані.

  Сусіди зібрали діда в дорогу, провели на світанку, посадили на автобус. А він наче онімів...

--Хоч би доїхав живий, - бідкались сусідки,- дорога ж то не близька.

  І в Пилиповій голові  тільки єдина думка пульсує:  »Мені б лишень доїхати живим, а там я вже якось справлюсь».

  Богу дякувати, доїхав.    

Ще  тільки  автобус під їзджав до автостанції, а Пилип вже бачив своїх внучат, що прийшли зустрічати діда.

--Хороші мої, - усміхався, крізь сльози і пригортав  їх за якусь  мить старий Пилип,- ви ж замерзли мабуть?

--Ні-ні, зовсім не замерзли, - повисли ті на його шиї.

--А мама де ж?

--Вона в лікарні, біля татка. Нам сказала, щоб ми зустріли тебе, дідусю, а потім їхали до дому. Мама теж скоро приїде. А взавтра всі разом підемо до татка.

--Як він? Як це сталося?

--Мама потім все тобі розкаже сама. Вона його бачила, а нас туди ще не пустили. Взавтра його переведуть вже з реанімації в звичайну палату, тоді дозволять і нам  провідувати.

  Хвилин за сорок Пилип  з дітьми нарешті добрався  до синової  квартири, привітався ще з однією живою душею, з  Бетою, що віддано заглядала у вічі і махала своїм синбернарячим хвостом. А тут і невістка повернулася.

  Мовчки розцілувались. Пилипові сльози навертаються на очі, але він з усіх сил  намагається  триматися. Наталя, так звали невістку,  відправивши дітей  прогуляти собаку, відразу ж перейшла  до справи.

--Я вам дуже вдячна, тату, що ви відразу ж приїхали. Сама  не  впораюсь.

--Ой, дочко, слабка вже з мене поміч. Та я постараюсь...Що зможу... Ти мені скажи, як це сталось? Коли?

--Дванадцятого листопада, о восьмій  ранку, - розпочала сумну історію невістка.- Валерій  

  повернувся працювати на той же завод, тільки в іншій якості:  йому запропонували керувати  демонтажем   одного із корпусів. Дуже йому не подобалось те, але, що вдієш? Жити якось треба,  дітей годувати...

--Демонтаж? Тобто розібрати? Військовий завод?

--Так, він же був не діючий, за копійки його викупила приватна фірма, а  металу та обладнання  вони там взяли, що в сотні раз перевищує суму, за яку був куплений цей  обєкт.

--Як же  воно так, дочко?

--А от так. Правильно в народі кажуть: »прихватизація». Хто біля влади, той і знає «як ?».

--Державу гублять.

--І державу,  і  людей. А що ми можемо зробити, прості «пішки «?... Одним словом, як не хотілося Валерію займатися цим демонтажем, а проте пішов, бо зима не за горами, дітей  вдягнути треба... От під час цих робіт, в одному приміщені, що понад 100 квадратів мало, потрібно було  під стелею обрізати бетонну балку. Валєра сказав керівництву, що потрібні металеві  чи  деревяні підпори, та й людей  більше, бо в нього  лише 12 чоловік. Новому  хазяїну  це здалося зайвим, він сказав, що знайде того, хто це зробить простіше. Валєра добре розумів, що простіше дуже ризиковано, просто не можливо, але довести це хазяїну не зміг. І от 12 листопада  вранці  дав завдання своїм людям, а сам вирішив ще раз оглянути той цех і подивитися, що ж там все таки можна зробити. Заходить туди і бачить, що там на деревяних  лісах  вже працюють молоді хлопченята з другої бригади. Їх було вісім чоловік, вони вже почали різаками  обрізати цю кляту бетонну балку  і саме з тої сторони, де вона була вмонтована в стіну. З другої сторони балка була лише приварена і Валерій розуміє, що її ось-ось вирве від ваги, а цих дітей зараз там же і розплющить. Він їм кричить, щоб вони  як найшвидше злізали, тікали, а вони не розуміють, чого він кричить. Зелепухи недосвідчені. Тоді він вискочив на ці ліси і майже силою зігнав їх... А сам не встиг втекти. Балку обірвало, вона впала на деревяні ліси і вібрацією його викинуло на купу металу, що була за пару метрів. В результаті багато травм, але найстрашніша: осколочний перелом хребта. Осколки були настільки дрібнюсенькі, що лікарі змушені були викинути їх, щоб врятувати його життя.

--Викинули кусок хребта?

--Саме так. Замінили його металевою пластиною, але це тимчасово, бо її потрібно буде замінити на більш якісну, але для цього потрібні гроші. Великі гроші.

--Тобто знову операція?

--Знову. Іначе не виживе.

--А що завод?

--Не завод, а приватна фірма вже.

--То що ж каже та фірма?

--На них надії не має. Обіцяють, але не зараз, бо не має їхнього директора, він за кордоном десь.

--А визвати його не можуть?

--Мені здається, що він спеціально ховається.

--Раніше за таке судили б.

--А тепер навіть пожалітись не має кому.  Про допомогу краще і не згадувати. А з операцією зволікати нам не можна, її треба робити терміново...М ова йде про життя.

--Я розумію, дочко. Але,  що ж нам робити? 

--Я вже перебрала всі варіанти, виходу не має: прийдеться продати квартиру.

--А може... мою хату ? 

--Ох, тату, ваша хата не допоможе, не  дадуть за неї стільки, скільки потрібно на  операцію. Тай після операції на реабілітацію потрібні будуть чималі гроші. Тому прийдеться продати квартиру.

--А  не можна не продавати, а якось там закласти чи що?

--Запитувала. Дають грошей значно меньше, ніж вартість квартири, а ризик її втратити такий же. Може навіть більший.

--То що ж то виходить скрізь жуліки?

--Виходить, що так. От тому і раджусь з вами. А ще хочу попросити вас, щоб дітям  і Валерію поки що нічого не говорили, не треба йому наперед зайвий раз хвилюватися. Пізніше скажемо, як операцію повторну йому зроблять, як все вже буде позаду.

--Ризик, дочко, великий.

--Знаю, але  по-іншому не можу вчинити. Тільки б його спасти.

Пилип мовчки ковтаючи сльозу, лише кивнув головою,  мовляв: як скажеш, тобі видніше.

                                  

                 Частина 2

1996-1998 р.р. Італія.

   Нічні сутінки спустилися на місто. Трохи спала спека. На вулицях засвітились ліхтарі, але вони освітлювали лише дорогу, а трохи в бік—непроглядна темінь. Важка і гнітюча  темінь, така сама, як і на душі у Антоніо, що сидів на лавочці  опустілої алеї ї ніяк не наважувався  підвестися, щоб йти додому. Не знав, як має подивитися в очі доньки і сказати, що він  їде. Їде на цей раз далеко і один, без неї. Мусить їхати, бо почувається таким нещасним і самотнім... Майже  мертвим.

   А чи був він взагалі коли-небудь щасливим?   Скільки себе памятав: завжди тільки одні випробування та жертви, випробування та жертви. «За що мені таке життя?  65 років одні поневіряння»,- жалівся сам собі італієць.

    Він був девятою, останньою дитиною в сімї не дуже заможних, але роботящих пулійських селян. Дитинство його припало на повоєнні роки. І хоч господарство в батька було непогане:  садок давав гарні врожаї оливок, інжиру; на городі росло  все, що потрібно до столу багатодітної орави, починаючи від бобів і закінчуючи  всілякими салатами, але Антоніо все таки віддали на виховання до чужої родини, бо в мами  не вистачало ні молока, ні сил  на всю малолітню гвардію. Майже вісім років прожив він у сімї мами Бянки (так звали жінку, яка після смерті новонародженого первістка взялася доглядати Антоніо). Дітей в неi більше не було і не могло бути, тому  вона не тільки вигодувала його своїм молоком, виняньчила з пелюшок, але і віддала йому всю свою нерозтрачену любов.

  Рідна мати теж не забувала свого синочка: раз-два в місяць приїздила провідати малого, бо жили вони в сусідніх селах. Але то були  короткі  візити-побачення, тому хлопя більше, звісно, було привязане до тої, що була поруч завжди, що пестила, навчала, ростила...

  Коли прийшла пора йти до школи, рідні батьки вирішили забрати  Антоніо до рідної домівки. Малий довго плакав, просив залишити його в мами Бянки, бо там були його друзі, його улюблена кішка  Фямма, та хто там слухає малого... Антоніо добре памятає, як одного разу він втік від справжніх батьків і  пішки більше десяти кілометрів пройшов, щоб вернутися до дорогих йому людей. Але там... мама Бянка, теж  гірко плачучи разом з ним, змушена була повернути його назад батькам...Правда, після цього випадку їм дозволили бачитись на канікулах. І малий, як великого свята чекав їх. Старався, як міг, терпів своїх галасливих братів і сестер, які, як йому здавалось, не любили його  і завжди насміхалися. Він почувався серед них непрошеним гостем  і затаїв за це образу на всіх дорослих і малих, хоч зовні, здавалося, змирився зі своєю долею.

   Незабаром сімя переїхала до міста.  Багатодітна мама, малоосвідчена селянська жінка, була далекоглядною і добре розуміла, що майбутнє її дітей залежить від того чи зможуть вони  отримати гарну освіту. Вона вибрала місто, де було багато навчальних закладів і стала наполегливо вимагати від чоловіка переїзду туди. Першими в Мачерата  (так звалося місто), переїхала старша дочка, яка була вже одружена на той час.  Батькові було дуже лячно  і болісно залишати налагоджене господарство і їхати, але як то кажуть: «Чого хоче жінка, того хоче Бог »

  І дійсно, її діти отримали хорошу освіту; всі, крім одного.Не важко здогадатися кого саме.

Коли Антоніо закінчував середню школу, батько сказав йому:

--Ти, сину найменьший в сім ї  і в мене не має вже ні сил, ні коштів, щоб ще  і  тебе  вивчити. Піклуйся про себе сам.

  Дуже болісно і образливо було почути  таке для  Антоніо,  який  вважав себе самим здібним серед  своїх братів і, який вже давно в мріях бачив себе знаменитим адвокатом, чи на крайній випадок актором , бо мав, як йому здавалося, до цього не аби який хист... Та,  як  виявилося, нікого не цікавили його мрії. Антоніо після школи, закінчує машинописні курси і його зачислюють у військову частину, де  він буде мати гарантоване харчування, вдягання, але зовсім незначні шанси зробити карєру. Похоронені мрії ятрили душу, та  знову наступивши на горло власній пісні, він буде тягнути цю безрадісну лямку, аж цілих тридцять років, поки  не піде у відставку.

   Врешті  решт—життя, як життя. В багатьох незаможних воно таке ж безрадісне та сіре. Але, сказати чесно, таким сірим воно було ще й тому, що Антоніо його  сприймав так. Та, мабуть, цього він не знав, чи не хотів знати...

  В юності він був дуже вродливим та статним, до того ж військовий мундир йому дуже пасував. Багато вродливих дівчат задивлялися на нього, але одружився той  не з ними, а  з такою, щоб не зраджувала, тобто щоб не дуже  була принадною для інших, бо то ж Італія. Він добре знав своїх земляків, а ще більше землячок.

  Згодом знайшлися двоє діток. Здавалось би, живи та радій--усе, як у людей: робота, сімя, влітку всі разом на море, взимку, як і  у всіх, на дві неділі поїздка в гори... А він завжди чимось незадоволений. Завжди йому здається, що він заслуговує на щось більше, значніше, краще, та воно, те «краще» чомусь дістається іншим, а не йому. І навіть тоді, як втратив дружину ( вона померла від раку головного мозку), не стільки жалкував за нею, як ображався: «Як вона могла так вчинити? Чому вона залишила мене один на один зі всіма цими проблемами?». Він звик ображатися завжди і на всіх. Спочатку за те, що віддали до іншої  сімї, потім за те, що забрали звідти. На братів та сестер ображався  за те, що в них була вища освіта, а йому отримати її не вдалося. Ображався, заздрив та ненавидів. Ненавидів  і терпів, нічого навіть не намагаючись змінити в своєму житті. Ненавидів вічні транспортні пробки, але кожного дня змушений був долати по сто кілометрів за кермом машини, ненавидів вічний туман та вологість Мілану, але всі тридцять років пропрацював саме там. І ось майже фініш життєвої дороги  і який  результат? Знервований, морально виснажений, сам на сам з життям. А тут ще той південний темперамент і постійна, зовсім недоречна в його віці, потреба в сексі. Причому чим більше він нервує, чим  меньше можливості вирішити це питання, тим голосніше  та настирливіше  капосна  плоть вимагає свого.

   Одного разу,  невдовзі після смерті дружини, він зустрів у Венеції  молоду симпатичну туристку з України, яка була  зовсім не проти вийти за нього заміж. Та незабаром вияснилось, що її не цікавив ні він, ні його діти, а лише можливість виїхати з України жити за кордон. Болісним був цей урок для Антоніо. Ще більше наповнив він ядом його серце, а зігнати злість не має на кому. Раніше на дружині можна було, на дітях, а зараз? Син загинув в автокатастрофі невдовзі після смерті дружини. Залишилась одна дочка, не солодко їй з ним, він це знає. За коротке сиротинське життя вже втретє поміняли  з батьком  місце проживання. Тільки дівчинка ознайомиться з школою, знайде нових друзів, як він,  пояснюючи, що їм тут погано живеться, продає житло і вони відправляються в інше місце. Спочатку з  Мілану вони переїхали ближче до жінчиної  рідні, до її сестер, які на його думку могли хоч частково замінити їй маму. Та проживши рік-другий в Борго, зрозумів, що помилився. До того ж йому було тут. у невеличкому містечку, дуже самотньо. Тоді  переїхали вони ближче до його родичів, в Мачерато. І знову не те. Не могли йому родичі дати тої теплоти та впевненості  в завтрішньому дню, яка  йому так була потрібна. І та проклята потреба в сексі, а тут його всі знають... Кожного дня  шукати нову пасію? Роки вже не ті. Так щоб на довго і всерйоз—не має з ким, містечко невелике. І тоді він вирішує знову їхати жити до великого міста. На цей раз вибір впав на славнозвісне студенське місто Падова. В міру шумне та веселе воно прийшлося до вподоби  і йому, і доньці. Крістіна, так звали дочку,  на той час закінчила середню школу і їм потрібно було думати про її подальшу освіту. З вибором навчального закладу в Падово проблем не було, але залишалася  проблема... з жінками.

  Звичайно, в цьому місті вибір жінок  теж був чималий:  гарні та не дуже, одинокі  та  заміжні,  багаті та бідні, місцеві  і приїзджі заробітчани зі всього світу. Але... дивно якось   життя влаштоване. Жінок свого віку та старших він не сприймав, не надихали вони чомусь його на «дружбу». Жінки, молодші за нього років на 15-20 тільки раніше задивлялися на нього, а зараз все більше їх цікавив його гаманець, який був не таким вже і товстим, як їм хотілося би, тому довгої «дружби» з ними теж не складалося. І ось знову, як і багато років тому, він приходить до висновку, що потрібно шукати не  випадкового сексу, (бо це і небезпечно, і дорогувато), а ту на якій можна було б женитись. Причому, знову ж таки, дружина повина бути не красивою, щоб ніхто не  відбив, або не наставив роги. До того ж вона має бути бідною, щоб була рада навіть тому, що він їй запропонує і терпіла б його нервового та неврівноваженого. Адже свої вади він знав достеменно.

  А тут якось недавно, випадково зустрів він свого давнього  приятеля, який років два назад ризикнув поїхати  розпочати свій бізнес  в  Україну. Ризик цілком виправдався: зараз в нього  в  столиці України сітка ресторанів, гральні майданчики в гідропарку. І от саме там шукати своє щастя тепер  радить він Антоніо, бо де ще, буквально з нуля, за зовсім невеликі гроші можна і бізнес свій підняти і дружину пристойну знайти. Кращих і добріших жінок годі і шукати, за одні лише обіцянки  забрати в Італію і годувати будуть, і ублажняти... Вони і гарні, і розумні, і освіту мають, до того ж переважно всі бідні, тому залицяння може бути теж не дуже дорогим. Суцільна економія.

Частина  3

Початок ХХ1 століття. Україна.

      Директор приватної фірми, де працював Валерій, мав повернутися із  закордонного  відрядження 10 грудня. На другий день  Наталка вирішила зателефонувати.

--Доброго дня,-- привіталась  вона.—Скажіть, будь ласка, директор на місці?

--Так. А хто його питає?

--Це дружина Твердохліба.

--Якого Твердохліба?

--Валерія, того, що нещасний випадок...—почала було пояснювати  Наталка, але на іншому кінці проводу її  грубо перервали.

--Не знаємо ми ніякого Твердохліба. І ніяких нещасних випадків у нас не було,--кинули трубку.

--Ось і  все,--видихнула побілівша   Наталка, сповзаючи по стіні додолу.

--Мамо, мамо,--підбіг Володя,-- тобі погано?

--Що сталося, дочко,--визирнув з кухні старий Пилип.

--Нічого, все нормально. Втомилась мабуть трохи, ноги не тримають. Зараз пройде.

--Що вони сказали?—допитувався  Пилип.

--Сказали, що ніякого Твердохліба не знають, і що ніяких нещасних випадків у них не було.

   Старий мовчав, лише губа чомусь дрібно затрусилася і він поспішив присісти на стілець.

--Ти ж розуміла,що так може бути?—запитав по хвилі він.

--Так, тату, розуміла. Якій же приватній фірмі, що тільки почала наживатися на державних руїнах, хочеться утримувати інваліда та платити йому пенсію? Але закон на нашій стороні. Це сталося на робочому місці, о восьмій годині ранку, свідків безліч, швидку допомогу викликали саме туди. Суд їх заставить сплатити хоч на лікування.

  Як же вона помилялася!

 Після довготривалого  розслідування, яке забрало у сім ї чимало сил, часу та коштів, вияснилось, що всіх робітників, якими керував Твердохліб, було звільнено відразу ж на слідуючий день після нещасного випадку, як і всіх інших, хто став свідком  цього лиха.

Документи, що підтверджували  той факт, що Твердохліб працював офіційно на фірмі були знищені  і в результаті  родина отримала відписку:

 Територіальне  управління  Держнаглядохоронпраці

 по  Київській  області  та  м. Києву

02033, м. Київ, вул. Жилянська, 43 В         тел.2205149

16. 02.01  №04-01-10 /109

 Твердохлібу Валерію  Пилиповичу

03148, м. Київ, вул. Корольова,

 д. 10 Б, кв. 25.  тел.4783413

    Вашу заяву від 16.01.2001 р.щодо розслідування нещасного випадку, який стався 12.12.2000 р. з  вами на обєкті, що належить ТОВ ТПФ «Росінг» по вул. В. Хвойки, 21, розглянуто Київською державною інспекцією охорони праці в машинобудуванні.

    При проведенні розслідування виявлено:

    Ви працювали без трудового договору (контракту) на свій ризик і керували набраною Вами бригадою тільки по усному погодженню з представниками фірми « Utilisko trding limited» (Республіка Кіпр) на їхньому обєкті по вул. Хвойки, 21.

   В цьому випадку слід керуватися ст. 332 Цивільного правового кодексу України.

Ваші виробничі відношення з роботодавцем не підпадають під дію закону України «Про охорону праці». В звязку з цим  Акт по формі Н-1 на даний нещасний  випадок не складається.

   В разі не згоди Ви маєте право звернутися в установленому порядку з позовом до суду.

Начальник територіального управління

Держнаглядохоронпраці по Київській області та м. Києву.            С.І. Сайченко.       

   Тепер  Наталка розуміла наскільки був правий її  колишній однокласник, зараз  юрист однієї із приватних фірм, до якого вона зверталася за допомогою. А він замість того, щоб допомогти  всіляко відмовляв  її  займатися цим. Вона тоді образилась, подумала, що він не хоче братися за це.

 --Та  зрозумій ти—тобі не під силу тягатися з державно- військовою мафією,--кричав він.

-- При чому тут мафія?

 --Звісно, що ні  при чому. Я забув, що це в нас військові заводи стали продавати  на ліво і на  право  простим людям з вулиці,--насміхався він з її наївності.—Бачиш, як хитромудро зроблено? Підприємство чи фірма зареєстровані десь на Кіпрі, на якогось місцевого бомжа, який ні сном, ні духом не знає не тільки про цей завод, а навіть про Україну. Просто там використали його документи, тут використовують дармову робочу силу...

Якщо ти зачепишся з судами—для  тебе ж  і буде гірше: фірма на взятки для суддів грошей не пожаліє, а тобі з ними тягатися не під силу. Переплюнути їх в тебе не вистачить ні сил, ні коштів. Ти ж сама знаєш, що зараз не працюють ніякі закони. Гребуть хто, як може. А як будеш дуже надоїдливою, то і з тобою чи з  дітьми теж може статися нещасний випадок...     

   Тепер Наталка розуміла, що він був правий і їй потрібно думати, як жити далі без будь якої надії на допомогу.

  До того ж, здоров я Валерія  кращим не ставало, а гроші від проданої квартири вже майже закінчувалися, бо  сталося  значне  подорожчання  життя: і аренди,  і  продуктів харчування, і  ліків, які  зараз були для нього вкрай  необхідними. Добре, що хоч батько міг жити разом з ними,  для  Наталі це була велика підмога. Вона могла працювати не розриваючись між лікарнею, дітьми та роботою. Діти під  наглядом  дідуся  клопочуться біля хворого, готують їжу, роблять гімнастику для нерухомого тіла, ходять в аптеку.

   Здавалося горе мало б роздавити старого Пилипа,  та , дякувати Богу, не роздавило. Відчувши свою необхідність він знову перетворився з трухнявого пенька на кримезного стовбура, опору  Наталці та дітям. Поки невістка на роботі, він  завжди біля сина, прослідкує, щоб той  своєчасно прийняв ліки, діти, щоб  поробили уроки. Кожному знайде потрібне слово чи пораду.

  Болісним було те щастя старого Пилипа, але розумів, що по  іншому вже не буде. Та й сина розумів: не міг його Валерій  вчинити  інакше. Вважай восьмеро чоловік врятував.

Вони тепер з сином могли годинами розмовляти і про політику, і про те що сталося з країною, і про те що їх чекає в майбутньому. Дорогою була ціна незалежності неньки-Вітчизни, та по-іншому, мабуть і не могло бути. Прикро, що ту ціну мав платити лише простий люд, а сильні миру цього, як завжди наживалися. 

  В дома Валерій бував не більше двох неділь, а потім знову починалося загострення  всіх  його, тепер вже хронічних, болячок і  його з високою температурою швидка змушена була забирати назад в лікарню. З однієї сторони Валерій навіть радів цьому, бо в дома не було ніяких умов робити кожні два дні йому клізму. Незважаючи на те, що від нього залишились  лише кістки та шкіра,  Наталка не могла справитись з ним сама і їй мусіли допомагати всі: і діти, і батько. Ванна кімната була зовсім маленькою, тому цю процедуру змушені були робити прямо в коридорі. Там вони ставили постіль- розкладушку, Валерія в простирадлі переносили  з ліжка на неї. І поки  Наталка з дітьми робили клізму, він мовчки ковтав сльози від сорому перед дітьми за своє  напівоголене нерухоме тіло та  за свою  безпорадність.

  Велику надію вся сімя покладала на реабілітаційний центр, куди чекали виклику, а його все не було і не було. Про те, що Валерій не буде  ходити, знали з самого початку. Єдине на що сподівалися, це те що він зможе згодом хоча б сидіти  в інвалідному візку, бо зараз коли вони хотіли його посадити на ліжку чи  бодай підвести на хвилину- другу, він відразу втрачав свідомість. Очевидно, що  пластина, яка була тепер у Валерія замість хребта, впиралась у спинний мозок... Не дочекавшись обіцяного виклику до цього центру, Наталка   поїхала на Соломянку просити  допомоги, або якоїсь поради.

  « Добре, що на цей раз головного лікаря застала на місці»--думала  вона стукаючи в двері кабінету.

--Можна?

--Так,  проходьте. Слухаю вас.

--Я до вас вже  підходила три місяці тому, -- нагадала вона йому.—Ви сказали, що треба місяць   десь почекати, бо ще не підійшла наша черга.  Вже пройшло більше місяця, а виклику так і не має.

--Так, так памятаю. Ви маєте з собою знімки?

--Звичайно. Ж1нка поспішно дістала і передала йому декілька знімків.

--Ви бачите в його стані якісь позитивні зміни?  -запитав лікар, уважно розглядаючи  їх.

--На жаль, йому  не стає краще. Навіть навпаки. Я змушена працювати, а біля нього завжди діти і батько... Вони звичайно роблять і гімнастику для ніг, і все що потрібно... Дуже надіємось, що в центрі у вас успіхи будуть більші.

-- Пролежні є?

-- Починають утворюватися.

-- Останню операцію коли робили?

-- Сім  місяців...Ні, вже вісім місяців тому.

  Лікар мовчав.

--Можливо потрібно щось доплатити? Ви тільки скажіть, я все зроблю. В нас тільки і надії, що на вас. Ми вже стільки чекаємо... Назвіть мені суму.

--Ні-ні, доплачувати нічого не треба. А ось пролежні загоїти  потрібно.  Ми з пролежнями не беремо. Загоюйте і тоді телефонуйте нам.

--Як  же їх швидше загоїти?

-- А  це вже вам ваш терапевт має підказати. А зараз вибачте—я поспішаю.

 Наталка відчувала, що це відмова і не знала, не розуміла «чому?» Адже вона готова була заплатити. Безвихідь. Перед очима все, як в тумані: кудись йшла--не знала  куди, ноги самі привели до метрополітену. Стала, остовпіло дивлячись, як люди заходять до електропотягу і не могла збагнути чому вона тут? Куди їй треба їхати? Розгублено оглядалась довкола, намагаючись знайти, де б присісти.

--Жіночко, вам недобре?—взяла її під руку дівчина в службовій формі метрополітену.

--Трохи голова запаморочилась.

--А куди вам їхати?

 Якби ж  то Наталка знала. Сказала навмання:

--Додому, там чоловік хворий.

--А станція яка?

 Наталка раптом пригадала: вона ж була в реабілітаційному центрі, а зараз  має їхати в лікарню до терапевта. Тепер вона знає.

--Святошино,--аж усміхнулась  Наталя.—Спасибі, вже все нормально.

--Вам треба пересадку робити на Майдані.  Зможете?

--Так, дякую.

  Зайшла у вагон, а  думки знову роєм накинулись. «Прийдеться на роботі відпроситись і побути біля Валерія, тоді може пролежні швидше зможе загоїти. Зараз Валерій був знову в лікарні.

--Жіночко, ви чуєте? Це остання зупинка, поїзд далі не їде. Виходьте.

--Як остання?—підняла голову  Наталка.

  Вона виявляється знову задумалась і незчулась, як доїхала до останньої зупинки, не чула навіть, як вийшли всі пасажири, продовжувала сидіти,дивлячись прямо перед собою і нічого не бачачи. Давалась взнаки втома і моральна, і фізична. Вже й не памятає, коли в останнє висипалась. Але їй навіть на думку не спадало, що можна поступати якось по-іншому, адже зараз всім їм важко. Особливо Валерію.»Господи, змилуйся над ним, допоможи йому!»

  Терапевт побачивши в дверях  Наталку, зітхнув і опустив голову. Жінка говорила, пояснювала, благала, а він здавалось навіть не слухає її. Нарешті підвів голову.

-- Наталю Іванівно, ви розумна жінка...—лікар, видно не міг знайти  слів,--ви розумієте, що чоловік ваш ...доживає останні  дні...

--Як...останні?

--Так, я думав ви... знаєте, здогадуєтесь...Вибачте, але я мушу вам сказати. Я думаю вам краще забрати його додому. Йому не можна вже допомогти нічим. В нього відмовляють нирки, зовсім зруйнована печінка... До цих  пір він живе лише тому, що в нього сильне серце молодої людини. Але і воно не може довго протягнути з такою нагрузкою...Дайте йому спокійно померти. Не продовжуйте його муки ...і не тратьте свої останні гроші на ліки, які  для нього вже нічого не значать...

 Наталка мовчала, щось стиснуло їй горло: ні вдихнути,  ні видихнути. »Так ось чому його не  хотіли брати в реабілітаційний центр»--пронеслась в голові здогадка.

--Валерій знає?—пошепки запитала вона.

--Може і здогадується, але я без вашого дозволу не став би говорити.

--І не говоріть, не забирайте в нього останню надію. А раптом...станеться чудо?

  «Якась блаженна»-подумав лікар, але погодився.

--Добре, скажемо так: організм перенасичений ліками, потрібно зробити перерву, не приймати нічого хоча б тиждень.

--То ми маємо лише тиждень?

--Думаю днів три-чотири, не більше.

Частина 4

Київ, 1998-2000р.р.

  Нарешті потяг зупинився і Антоніо разом із приятелем направились до виходу.

--Ben venuto a Kiev, amico mio,--Енцо поплескав по плечі Антоніо  і бачачи, що той хвилюється заспокоїв його: --sara tuto bene, vedrai.

  І знову, здавалось, фортуна обіцяла для Антоніо не життя, а райську насолоду. Але вона (фортуна), як і всяка жінка багато чого обіцяла, та не завжди виконувала свої обіцянки.

 «На цей раз мені має повезти»,--запевняв себе той, крокуючи вслід за другом до виходу з центрального вокзалу, назустріч новим пригодам та авантюрам.

--Таксі, таксі, таксі. Кому потрібно таксі? – перепитували таксисти біля виходу з вокзалу.

--Квартира, квартира, квартира, --пропонували тут же свій сервіс жінки непевного віку.

Антоніо не розумів чому приятель не бере таксі, чому не цікавиться квартирою, аж поки той не пояснив:

--Тут  не варто брати, бо вони здеруть в тридороги. Відійдемо далі, там домовимось дешевше.

 Легко сказати високому кремезному Енцо »відійдемо далі», а як це зробити невисокому, щупленькому Антоніо, в якого валізи з макаронами, спагеті  та «Парміджано Реджано» більші за нього? Він ледве встигав за  Енцо.Та ось вони нарешті зупинились біля однієї з машин, домовилисяся з таксистом за ціну, загрузили валізи і Антоніо, полегшено зітхнувши, оглянувся довкола.

--Які тут широкі вулиці, --захоплено вигукнув він.—А тротуари які!

--А що ти тоді скажеш, коли побачиш Хрещатик. Тільки там ти зрозумієш, який тут простір.

  Енцо повіз Антоніо на квартиру, яку арендував в самому центрі міста, на вулиці Михайлівській. Вже звідти передзвонили в агентство з нерухомості і  за декілька годин Антоніо підписав договір аренди  двухкімнатної квартири, що знаходилась неподалік від станції метро «Печерська». Спальня , вітальня, кухня, правда скрізь килими, коврові доріжки. На стінах, на підлозі.  На думку Антоніо квартира була занадто захаращенна зайвими речами. Особливо його дратували ці  коври і він попросив хазяїна відразу ж їх забрати.

  Впоравшись з облаштуванням свого нового житла, італієць поспішив на вулицю. Йому нетерпілося познайомитися з містом, про яке так багато розповідав Енцо. Київ його не розчарував--був дійсно дуже красивим, зеленим, з незвично, як для італійця, широкими вулицями та пішохідними доріжками. Знайомлячись зі столицею України, Антоніо одночасно обдумував, як йому вирішити свою насущну проблему: пошук жінки своєї мрії.

Іноді він годинами сидів на Хрещатику чи Майдані, придивлявся до прохожих красунь,прислухався до їхньої мови, але заговорити з котроюсь із них ніяк не наважувався.

  Одного разу він, як завжди, вирішив  присісти на лавочку біля фонтану, що на Майдані, та раптом почув від дівчат, які стояли поруч, незадоволений голос.

--Ей, мужчина, тут зайнято.

--Ізвініть, нє понімайт,- посміхнувся Антоніо.- Я—італьянскій.

--О, аміко міо,- розцвіли раптом обидві дівиці.

--Ви говоріт італьянскі?- зрадів італієць.

--Нєт, ми нє говорім по-італьянскі. Так, нєсколько слов знаєм. Но ти нє волнуйся, всьо  што надо ти догониш без слов,-- засміялась чорнява.

  Дівчатам було років по 18-19. Одна мала коротке русяве волося, в іншої довгі чорні коси розпущені по плечах. Антоніо вже вирішив для себе, що йому більше подобається білявка.

--Мене звати Аня,--відрекомендувалася та.—А її—Свєта.

--А-а-а, Анна! Как мой сєстра. А я Антоніо. Понімайт?

--Антоніо? Канєшно понімайт, шо ж тут не понятного?—веселилися дівчата.

  Вже через декілька хвилин італієць знав, що дівчата приїхали в Київ навчатися в філармонії, хоча, як на нього, то вони швидше були похожі більше на офіціянток з дешевого кафе, ніж на студенток філармонії. Але на даний момент для нього це було не так вже і важливо. Головне, що вони  молоді та симпатичні зацікавилися ним, значить в нього не такі вже і погані перспективи, значить він ще може подобатися жінкам.

  Як справжній кавалер Антоніо вирішив запросити дівчат до ресторану. І тільки вже в ресторані він раптом злякався: «А що як вони замовлять багато дорогих страв? Краще треба було пригостити морозивом.» Та на щастя дівчата замовили лише фруктові салати і каву. Італієць був на сьомому небі від щастя. Йому приємно було спілкуватися з дівчатами, приємно було чути їх сміх, приємно було знати, що інші теж бачать, які в нього молоді та симпатичні подруги. А молоді та симпатичні запевняли його, що з таким чемним та розумним чоловіком вони готові поїхати хоч на край світу, а не те що в Італію.

   Коли приємна вечеря скінчилася і Антоніо поклав на стіл,згідно рахунку сто двадцять дві гривни і сорок копійок, в дівчат чи то від подиву, чи то від обурення, аж очі на лоб полізли.

--А чаєвиє?—майже хором запитали вони.

--Нє понімайт,-знітився під їхнім поглядом італієць.

--Нада єщьо добавіть дєнєг. Офіціантам на чай.

--Чай?—здивувався  той.—Ви хотітє чай?

--Нє, не нам, а ім,--показала Світлана в бік офіціянтів.

Нарешті до Антоніо дійшло, чого від нього хочуть і це його дуже здивувало, ба навіть обурило. По-перше в Італії він ніколи не давав зайвих грошей за обід чи вечерю і ніхто в нього їх не вимагав. Там тільки дуже багаті, або іноземці могли собі це дозволити. По-друге, ще хвилину тому ці юні створіння жалілися йому, які вони бідні та нещасні, як їм важко платити за навчання  та за житло, яке весь час все дорожчає і дорожчає. А тепер вони не тільки не демонструють своєї вдячності за гарну вечерю, але ще й вимагають залишити зайві гроші для офіціянтів.Яке хамство! Яка невихованість.

 Але яким би роздратованим він не був, намагався не видати себе, щоб не зіпсувати таку омріяну і довгождану ніч з однією із цих нахабних юнок. Тому вичавивши із себе невинну посмішку, порився в гаманці і кинув на стіл ще дві гривни  та швидко направився до дверей, щоб дівчата не могли видурити ще більше.

   А ті, перезирнувшись між собою, зробили висновок: »Жлоб.Та нічого обламаємо».

 Антоніо ж вирішив перейти до рішучих дій : не має чого дозволяти цим дівкам сідати йому на голову. Для себе він вже вирішив, що вибирає білявку.

--Я хотєть ідті  мой дом, ти сделать мнє компанія?—звернувся він до неї.

--Я занята,--повідомила та.—Свєта свободна.

  Антоніо вже хотів накричати на юних паскуд, але тут чорнява Свєта взяла його під руку ніжно посміхнулась і промовила солодким голосом:

--Канєшно я составлю тобі компанію, пупсіку, але дєньги напєрьод.

--Come? Cosa?

  Від злості в італійця аж подих перехватило. Та він відразу ж опанував себе, а то інакше і сьогодні залишиться ні з чим, а довгожданний секс лише снитиметься. А юні істот и, що ще десять хвилин тому здавалися йому бідними  янголятами, продовжували:

--Сначала дєньгі, сто баксов.

--Баксов?

--Ну, доларов. Можна і євро.За целую ночь ето єщьо дьошево, повєрь.

--Антоніо кинуло в жар. Але залишатися самому і сьогодні? Нізащо! Тремтячими руками він знову поліз до гаманця і діставши стодолларову купюру, віддав її для чорнявої вертихвістки. Та відразу ж передала їх своїй подрузі зі словами:

--Звони хазяйці, поїдеш розрахуєшся  за квартиру. А я пройдусь, прогуляюсь з цим жмотом.

  Антоніо зовсім не подобалась ця ситуація, не подобалось, як  дівчата розмовляють, як переглядаються і він поспішив заявити свої права.

--Я хотєть мой дом. Пошлі.

Поскільки гроші було заплачено він вирішив довести гру до кінця, а потім попрощавшись більше навіть не згадувати цих нахаб. Та, як виявилось гра явно була не його, він був лише пішкою в чужій грі. Спочатку Світлана запропонувала погуляти, а коли він відмовився і зажадав негайно йти до нього до дому, то вона раптом вскочила до рушаючого вже тролейбуса, двері за нею закрилися і розгублений обманутий Антоніо залишився посеред вулиці, плюючись ненормативною італійською лексикою на всі сторони.

--Porka putana. Stronza,-- розмахував руками італієць.

  Перехожі хоч і не розуміли італійської, та  стан його душі був зрозумілим без перекладу та коментаріїв.

  Антоніо від люті аж трусило. Він не знав, що йому робити: попробувати наздогнати на таксі, звернутися до міліціянта, що крутився поруч? А що він йому скаже: дівчисько вкрало в мене сто доларів? Але ж в неї їх немає, він сам бачив, як вона їх передала подрузі.

  Зі всієї сили італієць зафутболив ногою в мусорний бак, на очі, чи то від болю, чи то від образи навернулися сльози і ковтаючи їх він розчавлений поплівся додому.

  Цілий тиждень  неприємні спогади не давали йому спокою. Спочатку він сам собі давав клятву помститися всім жінкам світу, потім зарікся більше ніколи не довіряти жодній жінці. А згодом вирішив, що найкраще буде, якщо він звернеться до шлюбної агенції. Там  в скандальних  випадках, хоч адресу клієнтки можна вимагати.

  І знову здавалось би, фортуна посміхається Антоніо. В агенції йому відразу ж  запропонували аж пять варіантів: на фотографіях сорокарічні симпатичні  стрункі українки чарівно посміхаються і обіцяють любити до нестями. Аж очі розбігаються. Зупинився на одній родом з Миколаєва. Працює в Києві, сорок два роки, розведена, має сина.

   Зустрічалися вони з Тетяною три рази на тиждень. Ніби й справді не погана, тільки дивна якась, весь час хіхікає. Чого питалось би? І з кого: з нього чи з себе?

  Через два місяці повідомила, що на три неділі їде додому у відпустку, в Миколаїв.

Антоніо тут же влаштував скандал:

«Три неділі знову без сексу? А він тільки почав було привикати».    Тоді він теж  їде до її родичів разом з нею.

--Раз так, потрібно, щоб ти купив подарунки моїм родичам,--підсумувала Тетяна.

Майже пів дня провели вони на Володимирівському ринку, вибираючи подарунки для майбутніх родичів Антоніо. Все його нутро протестувало проти такого розтранжирування грошей, та він заспокоював себе тим, що за секс він їй не платить, в ресторани не водить і це будуть перші і останні подарунки для всяких там родичів.

  Старим запиленим потягом, з навіки закритими вікнами, щоб пасажири повмирали від задухи раніше ніж доїдуть до місця призначення, вони все таки докалатали до Миколаєва.

Антоніо був просто шокований і поїздкою, і занедбаним брудним містом, з розбитими дорогами, непрацюючими заводами та фабриками, з перебоями в енергопостачанні та відсутністю гарячої води. Воно нагадувало йому повоєнну Італію.

  Сім я  Тетяни, батьки та син, жили на  останньому поверсі пятиповерхової хрущівки, в однокімнатній квартирі. Їм з Тетяною поставили розкладушку в коридорі.

  Розлюченний Антоніо заявив, що якщо тут не має готелю, то вони відразу ж повинні повернутися до  Києва.

  Готель в місті звичайно був, але Тетяна, яка скучила за рідними, приїхала, щоб побути разом з ними, щоб зробити в квартирі хоч якийсь ремонт, щоб накінець поспілкуватися з сином, який в свої дванадцять років ще дуже потребує маминої ласки та уваги, на відріз відмовилася від готелю. Довелося Антоніо ночувати там самому.

  В день Тетяна то водила його в гості до своїх  і багаточислених дядьків та тіток, і до друзів, то приймала в себе гостей, і завжди  італієць не переставав дивуватися: « Як же так: скрізь розруха, магазини майже пусті, кажуть вимираюча економіка, не мають нормального житла, а столи всі накривають кращі, ніж в ресторанах. Як вони при своїй бідності це роблять і саме головне для чого вони це роблять? Не розумів він цих українців.

  Тетяна після гостей проводила Антоніо до готелю, де вони деякий час займалися сексом, а потім поспішала до дому, до сина. Але чи до дому? В нього були сумніви. А раптом вона має ще когось у цьому місті, адже вона тут народилася,виросла, вчилася, працювала...   «Так, тут щось не чисте. Треба провірити.» Наступного вечора Антоніо пішов вслід за Тетяною і коли побачив, що та, замість того, щоб прямувати в свою квартиру, присіла на лаву біля під їзду, де вже сиділо декілька жінок та один чоловік, не став уточнювати хто ці люди і чому вона розмовляє з ними, а відразу ж влаштував скандал. Він обзивав її брудними словами, звинувачував  у всіх земних гріхах та вимагав негай но ж з ним повертатися до Києва.

  Тетяна не розуміла в чому її провина. Вона ж всього навсього сіла поговорити із сусідами зі свого підїзду з якими прожила багато років поруч, що ж тут поганого? Та бачачи, що її пояснення його зовсім не цікавлять, а йому лише хочеться поскандалити та принизити її перед  стороніми людьми, вона назвавши його психом та давши ляпаса по морді, заявила, що для неї важливіші її сім я, а він може котитися під три чорти хоч в Київ, хоч поза Київ. »Італійський клоун довбаний, жмот нечасний, придурок недороблений»

  Повертався  Антоніо до Києва ще в гіршому вагоні, в гіршому настрої, даючи собі черговий раз слово, що більше ніяких екскурсій по Україні робити не буде. Знайомитися потрібно з києвлянками і тільки києвлянками.

  А в Києві його чекав ще один неприємний сюрприз. В квартирі, що він арендував було майже пусто—зникли всі його речі: куртки, костюми, навіть шкарпетки і тих не було. Залишилось лише те, що він брав з собою в Миколаїв. Антоніо так розгубився, що не знав кому ж впершу чергу подзвонити в міліцію, хазяйці квартири чи другу Енцо? Подзвонив Енцо.

--Можеш негайно приїхати до мене?

--А що трапилось?  Тільки сьома ранку.

--Мене пограбували.

--Що?

Через декілька хвилин Енцо вже був біля друга, а ще через пару хвилин тут були і представники міліції і хазяйка з чоловіком.

  Молоденький участковий уважно оглянувши двері, повідомив, що вони були відкриті не чим іншим, як власним ключем і поцікавився:

--В кого, крім постояльця, могли ще бути ключі від квартири?

--Ну, я думаю,  в кого завгодно,--знизала пишними плечима хазяйка.

--Як вас зрозуміти?

--В багатьох могли бути, бо я, к вашему свєдінію, маладой чєловєк, здаю ету квартіру і плачу налогі, как положено уже нє одін год.Поетому ключі ілі дублікати от ніх моглі остатся у каво угодно із прєдидущіх жильцов. Но у мєня нікогда і ні с кєм нє било подобних сітуацій. Может он сам кого то пригласил в гості... нєнадьожного.

--Що ви маєте на увазі?—допитувався міліціянт.

--Ну я думаю, может он воділ сюда женщін.

--І вони забрали чоловічий одяг?

--А што? У каждой із ніх єсть родствєнікі, собутильнікі.

Антоніо з його гарячим темпераментом та неврівноваженим характером  на італійський манер став вимагати компенсації за свої речі, заміни замка. Та він не знав мабуть вдачі  українки. Взявшись в боки, хазяйка таким голосом, що міг би позмагатися з міліцейською сиреною, заявила:

--Я што для кождого засраного іностранца замкі буду мєнять? Так я скоро всю дверь раздолбаю, ето во-пєрвих. А во-вторих, еслі уж так тєбє нада, то сам і мєняй. Замена денег стоит, а я бедная пенсионерка.

 Її чоловік хотів було щось сказати, але вона так глипнула на нього, що той швиденько знітившись вийшов до кухні.

  Гніву обох італійців не було меж. Ця бідна пенсіонерка  брала за невеличку обшарпану квартиру  суму, яка в пять раз перевищувала середньомісячну зарплатню середнього українця тільки тому, що ця квартира була в центрі міста. Сама була обвішана золотими прикрасами, як новорічна ялинка, біля під їзду її чекав такий же «бідненький» 600-й мерседес.

  Антоніо вирішив поміняти не замок, а квартиру, зателефонувавши до агенції з нерухомості  він розпочав пошук нового житла.

Частина 5

2001р. Україна.

  На дворі стояла глуха осіння ніч. Стомлене буденними проблемами місто спало неспокійним знервованим сном, то тут,  то там здригаючись від стукоту ніг поодиноких пішоходів, або шелестом машинних коліс тих  водіїв, які  не встигли своїх проблем вирішити  за день.

  Від вітру гнулись та стогнали голі дерева, але ні втекти, ні заховатися від нього не могли.

А той, зловтішаючись з їхньої приреченості, то гнув їх майже до долу, то намагався вирвати геть з корінням, то відірвавши гілля кидав його на електричні та телефонні проводи, жбурляв у єдине освітлене вікно, біля якого нерухомо сиділа посивіла  жінка із заплющеними очима. Поруч була собака, синбернар, яка час від часу клала то лапу, то голову на коліна жінці, намагаючись звернути її увагу на розкаленого чайника, що шипів позаду неї на газовій плиті. Та свідомість господині була десь далеко-далеко і навіть тоді, як собака загавкала, та не відкрила очей. З сусідньої кімнати вийшов старий, він підійшов до плити, виключив її, зняв розпеченого чайника і поставив його у мийку. І лише потім потормосив за плече жінку:

--Дочко, ти б пішла прилягла хоч трохи. Вибач я незчувся, як заснув.

 Наталка відкрила очі, подивилась на Пилипа.і хоч спати не збиралась, та не стала заперечувати, не стала пояснювати, що це вона зараз розмовляє з Валерієм. Так, так, без звуку, без слів, знаходячись в різних кімнатах. Ніщо не могло бути для них перепоною. Так могли говорити тільки вони. Зараз їм пригадалося, як він залицявся до неї, як вона довгий час випробувала його терпіння, бо на той час просто ненавиділа чоловіків. Всіх чоловіків, без винятку... Саме їх вона на той час вважала причиною всіх бід та негараздів світу....

  Про те, що в неї не рідні батьки вона знала з самого дитинства. І переболіла цим, здавалось би, відносно легко та спокійно. Правду кажучи, декілька разів спробувала вдати з себе нещасну покинуту дитину, адже в багатьох книгах та фільмах вона бачила саме таку реакцію дітей на таке відкриття.  Та в її випадку це було просто смішно і неможливо, бо зростала в дуже хороших та люблячих її людей, які до того ж були мудрими від природи педагогами, не дивлячись на те, що закінчили лише по три класи початкової школи, а далі була війна. А після війни потрібно було працювати...

  Може тому  її прийомна мама дуже хотіла, щоб хоч дочка домоглася чогось більшого в житті, щоб вивчилась...

  Коли  Наталці виповнилося  шіснадцять вона поступила в педагогічне училище, а після його закінчення в педагогічний інститут. До дому приїзджала кожного місяця, тому дуже здивувалася і навіть злякалася, коли одного разу отримала  телеграму: «Терміново приїзджай. Мама.» Навіть звичайні телефони на той час в селі були великою рідкістю, тому  Наташа передзвонити і уточнити, що сталося не могла. Їхала додому і тремтіла від страху: »Чому терміново? У батька серце хворе, може з ним щось сталося? Чи з мамою?»

Трохи заспокоїлась, коли побачила, що біля автостанції на неї чекає мама і навіть посміхається. А та ,взявши дочку за руку, повела її не додому, а до скверу, що розкинувся в центрі села біля будинку культури.

--Поговоримо,доню, тут, щоб батька лишній раз не хвилювати,--пояснила вона,--бо його останім часом дуже непокоїть серце. Дається взнаки стара рана. А я з тобою хочу, дитино,  поговорити... Бо прийшов час взнати тобі всю правду. І я хочу, щоб ти взнала її від мене, а не від когось іншого.

--Що взнала?—перепитала Наталя, так лише для годиться, бо вже здогадувалася про що піде мова.

--Вчора вранці...приходив до нас, щоб запросити на випровадини... твій брат, брат-близнюк. Випровадини взавтра. І я думаю, що тобі обовязково  потрібно піти на них. Він йде в армію на два роки, коли то у вас ще зявиться змога побачитись...

  Наталя мовчала, не знаючи, що відповісти, а мати продовжувала:

--Я хочу тобі розповісти все з самого початку, щоб ні ти, ні він не сміли засуджувати свою рідну маму, бо не має на ній вини...

  Мама змахнула непрошену сльозу, зітхнула, хвилю помовчала, збираючись з силою та з думками.

--Більше двадцяти років тому, ваша мама...  Її звали Надя, сусідкою нашою була...  Так от, поїхала вона працювати до міста Рівного. Медсестрою  була. Там зустріла і покохала вашого батька. Він ніби працював на хімзаводі. Через деякий час одружилися, скоро народився в них син. Ніби й непогано жили, хатину собі купили в передмісті Рівного. Років пять чи шість вони прожили разом. Так, так, старшому хлопчику п ять років   виповнилося, як тут мама знову завагітніла.  І ось коли прийшла пора вас народжувати  чоловік порадив їй , що краще це зробити в селі, бо останім часом він , щоб більше заробити став працювати в дві зміни, почастішали нічні зміни. А в селі і старший хлопчик буде під наглядом і мамі буде спокійніше...та й для новонароджених свіженьке молоко, чисте повітря. Так переконував її чоловік.

  А це було з однієї строни ніби і так, а з іншої... Дід ваш, її  батько, до якого вона  приїхала в село, жив в малесенькій прибудові, яку виділила йому сільська рада, бо його хату та садибу забрали під час розкуркулювання. Старша сестра, яка була замужем в нашому ж таки селі, мала чоловіка п яничку, що часто влаштовував дебоші, тому час від часу з малим дитям тікала жити до батька.

   Ваша мама все це знала і чому вона послухала чоловіка, чому приїхала народжувати сюди—одному Богу відомо. Батько ваш теж сюди до неї раз чи два приїзджав. Високий такий, симпатичний.

  Одним словом народила вона вас в кінці липня, відразу ж дали йому телеграму, привітали з близнятами. Проте йшов час, а від нього ні слуху, ні духу. Ваша мама місця собі не знаходила, боялася, що з ним щось сталося, чи захворів, чи на роботі щось... Через місяць  попросила сестру та батька  приглянути за  вами, а сама поїхала взнати, що ж там з чоловіком?

    А там... виявилося, що він  продав їхню хатину і з її ж подругою, вірніше колегою по роботі, виїхав невідомо куди. Може в Казахстан, чи на  Донбас. В ті роки багатьох вербувалися  на великі новобудови. От вони видно втекли обоє.

  От і залишилась вона без домівки, на роботу з трьома маленькими дітьми не підеш, жити не має за що... Деякий час ютилися всі в малесенькій десятиметровій батьковій комірчині, та невдовзі сестра стала на диби: « Їдь звідки приїхала. В тебе була хата, треба було не прогавити, а тут і без тебе важко.» Плаче бідна. Ні пелюшок, ні одягу, ні їжі для дітей. Бачить, що так загубить і вас, і себе, та й вирішила віддати вас до приюту.

  А ми з Іваном, як я вже казала, не подалік жили, все це на наших очах відбувалося. Як почули, що вона хоче віддати вас, вирішили—заберемо собі. Ми на то й час вже десятий рік разом жили, дітей своїх не мали... І не могли мати...

   Та потім я якось злякалася, дитино. Зразу двох? А що як не справлюся? Що люди скажуть тоді? По-сусідству жила ще одна пара бездітна. Вони теж хотіли взяти одну дитинку...

   Мій Іван першим пішов говорити з Надьою, переконатися чи вона згодом не передумає, Чи не приїде через деякий час забрати своїх  дітей. Але то була дуже сильна і правильна жінка. Каже Іванові:

  «Ви спасаєте моїх дітей, а значить і мене, бо я буду знати, що вони в порядних добрих людей і може хоч так не буду проклинати себе. В дитячих будинках, самі знаєте, не  з медом  живеться дітям. То як я можу, Іване, повернутися і розбити і ваше, і їхнє щастя?

Ні, я клянусь тобі, що не тільки не повернуся за ними, але щезну раз й назавжди з вашого життя. Тільки так можу їм допомогти.  І хай простить мені Бог, бо не знаю іншого виходу».

  І справді, доню, забрала вона старшинького хлопчика. Бориса, та й поїхала. Більше ніхто не бачив і не чув про неї в наших краях... Хоча не правду кажу. Одного разу вона все таки приїзджала до своєї сестри, бо батько їхній  на той час вже помер був. Приїхала надвечір, а рано-вранці поїхала назад. Видно, дитино хотіла переконатися, що у вас все добре... Була з нею дівчинка років трьох. Сестрі розказувала, що заміж вийшла за військового, живе добре...  І от вже від тоді справді жодного листа, жодної вісточки про неї не мав ніхто, навіть сестра. Стримала  своє слово, свою клятву...

   А мій Іван пішов тоді першим до неї, щоб взяти хлопчика. І от приходить до дому, я розгортаю пелюшки—дівчинка. «Іване,—кажу,—ти, що помилився?» А він: « Ні, не помилився. Я подумав,що хлопчик є хлопчик, він сам собі завжди раду дасть, а дівчинці хто його знає, як в житті повезе... Як ми їй не допоможемо, то хто?»

  Я була дуже- дуже рада. Мама тебе назвала  Наташею, то ми так вирішили і залишити, гарне ж бо ім я. А братика прийомна мама захотіла назвати Васильком, раніше він був Толіком. Треба сказати, що йому теж дуже пощастило з прийомними батьками. Дуже вони хороші люди. Взавтра ми з тобою поїдемо на випровадини  і ти з ними познайомишся.

   Хоч  і не була ця  історія новиною для дівчини, але саме після цієї розмови вона чомусь зненавиділа весь чоловічий рід. «Хіба є совість у цих створінь?—думала вона.—Залишити

 дружину з трьома дітьми без засобів для існування це вже гріх, але щоб  і ще й хату продати  і залишити їх на вулиці? Це вже просто злочин. А всякий злочин має бути покараний». Вона  за своє коротке життя вже не одноразово чула подібні історії, коли через жорстокість чи дурість чоловіків страждати приходилось жінці та дітям. Ні,  не можна це так залишити,  вона  мусить їм, чоловікам, помститися. Але як може молоде, зелене дівча помститися чоловікам? Хіба що заявити їм про свою зневагу, ненавидіти їх, не любити ніколи-ніколи. Скільки б це продовжувалося  і якби закінчилося ? Невідомо. Та доля їй послала зустріч з Валерієм. Як  правило доленосні зустрічі бувають на перший погляд  і випадковим, і дивними. Наталка не тільки не хотіла з ним знайомитися, (що здалося йому вже  досить дивним, бо, будучи симпатичним та дуже компанійським, звик користуватися посиленою увагою дівчат), але відразу ж висловила свою думку про підступність  та підлість всіх чоловіків, а особливо того, що стояв перед нею. Валерію образитись би на ці незаслужені слова та піти геть, а він здивовано подивився на дівча і  запитав:

--Хто ж тебе вже встиг так образити в житті? Я сам його готовий вбити, скажи тільки хто він?

  Наталка нічого не відповівши пішла собі геть. Але її біль,  здається,  передався  синьоокому юнаку. Він вирішив взяти шефство над  нерозумним дівчиськом, щоб раптом ще більше хтось її не образив.  Взявся до справи серйозно: спочатку довідався де і ким працює дівчина, з ким товаришує, потім звідки вона та хто її батьки. Хоч  це і  нічого не прояснило для нього в її поведінці, але  давало надію на порозуміння в майбутньому. Почав супроводжувати її після роботи скрізь і всюди. І чим більше вона сердилась  за це на нього, тим веселішою ставала його посмішка.

--Я ж хочу лише поговорити з тобою,--пропонував він.—Не будь дикою.

--Я не говорю з тими, кого ненавиджу.

--Але ж я тобі нічого поганого не зробив.

--Як не мені, то якійсь іншій дівчині  міг зробити чи ще зробиш в майбутньому. Всі ви чоловіки однакові—сволоти.

  --Он як? І твій батько теж?

--А він в першу чергу.

--Так ось звідки вітер віє. Він що бив тебе? Ти була неслухняною?—сміяявся Валерій.—От так маєш ростив, ростив тебе,  а ти тепер ненавидиш. Чи завжди ненавиділа?

Наталка на мить отетеріла: « А дійсно якого батька вона ненавидить? Рідного ? Так. А прийомного? Кращої людини годі і шукати.»

--А брати в тебе є?—допитувався Валерій.

--А тобі яке діло до цього?

--Цікаво чи ти їх теж ненавидиш. Мабуть так, бо вони ж теж чоловіки. А якщо в тебе будуть сини, то і їх ненавидітемеш?

   Наталка накинулась на нього з кулаками:

--Геть звідси! Хто тебе просить лізти в чужу душу? Не буде в мене ні синів, ні дочок. Я не збираюсь  виходити заміж. Ніколи Чуєш? Ніколи!

  Та й розплакалась, бо вже й сама не знала наскільки праведним був її гнів на всіх чоловіків світу.

  А він гладив її волосся і розказував, який в нього хороший батько. А в батька є семеро братів. «Уявляєш? Аж семеро хлопців і всі напрочуд добрі, виховані. Їх люблять всі-всі. Я тебе обовязково познайомлю з ними. Впевнений, що вони тобі теж сподобаються».

  Проговорили вони тоді майже всю ніч. Вона йому про свою історію розповіла, а він їй про свою родину, а найбільше про батька.

--Якщо ти чула колись про лебединну вірність, то це  якраз  про нашу сім ю,--заппевняв її Валерій.

   І що було дивним—вона йому вірила. Їй навіть соромно було згадати, які дурниці вона говорила про чоловіків, адже не всі люди однакові. А її прийомний батько? Хіба хоч раз розчарував її чи маму?  Добрий, мудрий, справжній лицар. Чудом вцілів під час Великої Вітчизняної, полон пережив. А вже що роботящий та умілий до всього, то й не розказати.

   Так почалася їхня дружба—Наталки та Валерія. З тих пір вона стала обєктивно відноситися до чоловіків, ненавиділа чи зневажала тільки тих, хто справді заслуговував на таке відношення.

   Біля двох років продружили  вони, перш ніж Наталка погодилась вийти за нього заміж Та і після весілля їхні відносини залишалися такими ж чистими та романтичними. Валерій часто зустрічав її після роботи то з квітами , то з цукерками, то з іншими «сюрпризами».

    З тих пір її ворогами стали не чоловіки, як такі, а невірні зрадливі особи, будь то чоловіки чи жінки. І так вже дивно побудований цей світ, що чим більше ненавиділа вона невірних чоловіків, тим більше подобалася їм. Здавалося б ніколи не була писаною красунею, але зате була настільки симпатичною, живою, щирою, настільки глибоко в душу заглядали її великі зелені очі, що кожному хотілося ще і ще раз потрапити в їх полон, почути її співочий голос, розтопити кригу її серця. Хоч потрібно визнати, що робити це було вкрай небезпечно. Але ж чоловіки люблять ризик, чи не так?

   Одного разу її колега (один із тих красунчиків, що звикли одним порухом пальця, підкорювати жінок і вже давно намагався звернути її увагу на себе) запропонував Наталці разом пообідати десь на природі. Перестрівши її в пустому коридорі біля шкільної бібліотеки він запропонував солодким напівшепотом.

--Я так люблю слухати про прочитані книги. Може б ти мені розказала що читаєш? Ми могли б пообідати якось на природі... Тільки ти і я. Поговорили б про щось романтичне, на машині покаталися б весняними полями.

--Яка чудова ідея,—голосно погодилась вона,— а вашу дружину з моїм чоловіком відправимо покататися на іншій машині. Думаю їм теж сподобається.

  Не відомо від чого більше знітився залицяльник: чи то від цих холодних слів, чи то від того, що вони були сказані так голосно і могли бути почуті іншими. Так чи інакше за мить він вже був в іншому кінці коридору, з острахом оглядаючись чи ніхто не чув і не бачив його, можливо першої в житті, поразки.

  Сімейне життя Наталки склалося напрочуд  щасливо. Через декілька років після одруження народилася довгожданна донечка, а потім і син знайшовся. А ще була у них собака, загальна любимиця синбернар Бета. Беатріса. До чого ж розумна та добра! Ось і зараз вона чи не єдина втіха Валерія. Особливо коли всі порозходяться хто куди: Наталка на роботу, діти в школу, старий Пилип помаленьку пошкандибає чи в аптеку, чи по свіжий хліб, а Бета незмінно несе свою варту біля хворого хазяїна, намагаючись його якось розрадити чи звесилити. Так співчутливо заглядає в очі, ніби все розуміє тільки сказати не може.

   Ось зараз вона схиливши голову на ліжко, на якому лежав хазяїн, слухала його дихання, а він лежав із заплющеними очима, роблячи вигляд, що спить. Не хотів турбувати ні батька, ні дружину. Вони і так втомилися біля нього, що далі нікуди. Т а незабаром все скінчиться. Він звільнить їх від цієї обузи. І мусить це прискорити. Вже давно зрозумів, що краще не буде і його надія на інвалідний візок марна. «Якщо перестати не тільки приймати ліки, як радив лікар, але й перестати їсти і пити, то ослаблений організм довго не протягне. І тоді... їм стане легше. Дружина зможе купити замість дорогих ліків куртку синові, бо вже зовсім обносився. А донечці зимові чобітки треба, бо ж зима на носі».

   Валерієві дуже хотілося в останнє поговорити з дружиною, з батьком, з дітьми, але не наважувався. Боявся їхніх сліз, не хотів... Краще взавтра він їм напише свого прощального листа. Він напише їм, як він їх любить...любив, любитиме завжди, навіть там ...за межею. Як він їм вдячний, за те, що вони були в його житті, за їх любов та турботу...

   Валерія мучила спрага, йому дуже хотілося хоча б повернутися обличчям до стіни, але самому зробити було не під силу, а гукати когось він не хотів. «Мушу потерпіти, хай хоч трохи відпочинуть»,--думав  Валерій хапаючи ротом повітря і провалюючись в якесь вязке та липке мариво... Здавалось йому наче він йде в гору, вірніше карабкається, як може. Ноги, наче ватні, зовсім не хочуть слухатись, весь час сповзають в низ. Нестерпно пече сонце, важко дихати, дуже хочеться пити... До того ж на ньому важкий скафандер. Та ще трохи і він зможе його скинути. Он там за перевалом,він знає,  його чекає прохолода  рідної домівки, вода і ...мама. Він знає це, ба навіть відчуває, тільки от ще трохи зусиль, ще трохи терпіння і він буде на місці. Вже видніється в далині білий жіночий силует. «Мамо,--хотів було прокричати,та натомість лише прошепотів, бо заважав цей клятий скафандер.

  Раптом Наталці почулося, ніби Валерій її кличе. Миттю зірвалася з ліжка, кинулась в кімнату до чоловіка. А він руки простягає, наче хоче когось обійняти. Чи то може їй здалося? Може то він хоче перевернутися.

 --Що, Валєро? Що ти хочеш? Скажи мені, любий!

  Мовчить. Вона  взяла його за руку, а та не  те, що  гаряча—наче розкалена. Кинулась до ліків.

--Тату, тримайте його. Буду заливати. Навіть, якщо він не хоче. Плювати я хочу на всі поради лікарів,--кричала Наталка, готуючи тремтячими руками ліки.

  А старий Пилип, ставши на коліна біля синового ліжка, зашепотів:

--Прости мені, сину, якщо щось не так зробив... якщо колись може образив...

 Потім підвівся, заступив доступ до сина для невістки.

--Не треба, дитино, йому заважати...

--Що ви таке говорите? Він же горить!

--Прошу тебе,--заплакав старий.—Ти зробиш тільки гірше.Він кінчає вік і ... не можна йому ...заважати, шарпати. Так йому буде тільки гірше.

--Але ж мені сказали, що ми маємо три-чотири дні. Як же так?

--Мабуть помилилися.

--Я... я навіть не сказала йому... всього...

--Він тепер завжди буде чути нас... Ти скажеш йому все, що захочеш, але пізніше, а зараз поплач, дочко, поплач. Тобі стане легше.

  Та плакати Наталка не могла, вона взагалі не памятала, коли в останнє плакала. Закамяніло в ній все, навіть сльози і ті закамяніли. Сухими, почервонілими від безсонних ночей, очима дивилась вона на Валерія, намагаючись запамятати кожну рисочку, кожну зморщину  рідного обличчя.

  Пилип знову став на коліна біля сина.

--Я б хотів померти замість тебе, сину, але видно згрішив десь і Бог тримає мене на цьому світі, щоб спокутував...Прости мені, мій синочку, що не вберіг і тебе... Прости.

 Дідуган заплакав, як мале дитя.

 А  Наталка не плакала, не говорила, лише взявши гарячу руку все гладила і гладила її.

А Валерій все дерся і дерся на свою гору. Зараз йому було трошечки легше, бо раптом біля нього зявилася дружина і, взявши за руку, допомагала рухатися вперед. Він спочатку дивувався, чому це вона рухається так легко, а він ледве ноги пересуває, а потім пригадав: це ж він більше року лежав хворий, був наче прикутий до ліжка, а тепер видно перші кроки починає робити. Та ще й цей клятий скафандер заважає. Але скоро, зовсім скоро він його скине. Ось тільки дійде до вершини. Правда  далі він  має йти сам, бо Наталка має повернутися до дому, до дітей. Їй ще не можна з ним. А йому не можна залишатися тут, він це знав дуже точно. Але тепер цю розлуку він сприймав не як трагедію, а навіть навпаки – піднесено, радісно, бо знав, що завжди зможе бачити і дружину, і дітей, і батька. Це виявляється все так просто і зрозуміло...  А ось і вершина. А на ній мати і брат.

«Мамо»,--схлипнув схвильований  Валерій і простягнув руки, щоб обняти матір.

І тут його скафандер  впав...

2001 р. 

                                                                                                               

  Частина 6.

  Минув вже рiк пiсля похорону  чоловiка, а Наталка все нiяк не могла змиритися з думкою, що це  на завжди. Iй весь час здавалося, що ось-ось вiдкриються дверi i вона побачить усмiхнене обличчя  Валерiя.

Дверi справдi  вiдкрилися, але там були усмiхненi обличчя ii дiтей.

--Мамо можна ми Рiздво будемо святкувати в Миколайчукiв?

Миколайчуки- це iхнi сусіди з минулого щасливого життя, якi  жили ран1ше поверхом вище над ними. В сiм"i Миколайчукiв теж двiйко дiтей i вони  одного вiку з ii дiтьми, тому всi цi роки  дружили сiмями. Ще вчора зранку Олена (Миколайчучка  мама) зателефонувала до Наталки та запросила iх  з дiтьми та дiдусем Панасом вiдсвяткувати разом Рiздво. Наталка, яка вже давно нiчого не святкувала i не хотіла нiчого святкувати i на цей раз вiдмовилася. Aле на тепер мала поважну причину.бо в неi саме в цей вечiр мало бути пiдписання контракту на аренду примiщення на бульварi Лесш Украiнки.  Хоч це був свят-вечiр, та пiдприэмець з Дніпропетровска просив призначити підписання саме на цей час і  відмовитись  від  ціэї  зустрічі  Наталка  не могла, бо  кожен такий контракт давав змогу вижити їй з дітьми та  сплачувати за свою арендовану квартиру. Дякувати Богу, що  хазяїн квартири,  знаючи її історію , співчуваючи вдові  з дітьми, поки,що  не підвищував платню.

  Жінка, сумно усміхнулася і  дозволила дітям йти до Миколайчуків з дідусем,  пообіцявши приэднатися до них, як тільки звільниться.

   На вулиці  було холодно і Наталка-брокер, чекаючи того  підприэмця геть задубла. Час від часу вона намагалася дозвонитися до нього та  вияснити, чому він запізнюэться, але телефон, як на зло, не відповідав. Після двох годин очікування жінка попросила вибачення у хазяїна квартири, що мала здаватися в аренду і повернувшись додому в свою пусту квартиру, ( вірніше,  не свою, а арендовану), раптом заплакала. Вперше, мабуть, за два болісних роки горя. В дома не було ні дітей,  ні свекра і  вона могла дозволити собі не просто плакати, вити від  розпачі, від того що не знає, як зарадити собі і  дітям, як жити далі, Виснажена морально і  фізично вона не знала в кого їй шукати допомоги, кому розказати про своє безсилля.

  Раптом її погляд впав на  книгу, що лежала поряд з телевізором. Це була Біблія,  яку читав старий Пилип. Наталка протягнула руку, взяла книгу, притиснула її до грудей, впала на коліна і заговорила:

--Отче наш, ти все бачиш, ти все знаєш: я  дуже- дуже втомилася. І морально, і фізично. Отче, змилуйся наді мною. Може я повинна була раніше звернутися до тебе, може я завинила - прости мені. і  дітям моїм прости. І  всІм -всІм нам грІшним  І безпомІчним прости. Ти кажеш:" ПросІть - І буде вам дано"... Я в тебе нІколи І  нІчого не просила, але зараз мушу просити, бо крІм тебе нІхто не зможе зробти цього чуда: допоможи менІ придбати дІтям квартиру. Тягнути аренду менІ вже не пІд силу, діти ростуть, все дорожчає. В нас ледве вистачає грошей на їжу і на аренду, а за квартиру навіть не сміємо говорити. Я думала може мені почку продати, але це нас не врятує. Цього буде замало. Д1тям потрібне своє житло. Я не знаю, як це зробити. Для мене це неможливо, але для тебе немає нічого неможливого. Прошу тебе допоможи, будь ласка, мені і  моїм дітям. Як би знайшлася людина, яка б нам допомогла, я б їй до кінця життя була вдячна,-шепотіла вона  і  раптом чи то спіймала себе на думці, чи то хтось шепнув, що бути вдячною іноді не так вже і просто. Люди всякі бувають, трапляються характери несувмісні, але в неї з уст продовжували литися слова:- Я знаю, що це може бути не легко, але я постараюся. Я тобі, Отче наш, обіцяю, що постараюся бути вдячною тому, хто мені допоможе.

  Наплакавшись та виговоривши своє горе Наталка знесилена заснула. Це була її перша розмова з Богом. Вона і до того моменту вважала себе віруючою людиною, Не набожною, а віруючою. Не мала звички щодня  ходити до церкви, та 10 заповідей були для неї нормою життя. Не завжди вірила попам, вважаючи, що вони такі ж грішні люди, як і всі, але свято вірила, що не їй про це судити, що там наверху видніше, кому яку дорогу обрати, кого милувати, а а хто має спокутувати. Іноді говорила єдину  молитву, яку знала на память " Отче наш", іноді читала інші молитви з книжок чи записника, але ось так, як з живим і справжнім  батьком, говорила вперше. І зараз навіть сама собі не могла пояснити, чому ж раніше не робила цього? 

  На слідуючий ранок, знайшовся зниклий підприэмець з Дніпропетровська, він вибачився за свою не явку та  попросив, як найшвидше владнати піпписання контракту.

 На цей раз домовилися, що він заїде і забере її з дому, щоб вона не мерзла, чекаючи його на вулиці.

 Незабаром , коли Наталка вже майже закінчувала з підписанням цього контракту,  їй зателефонували з центрального офісу:

--Наталю, виручай. Ти зараз де?

--На Лесі Українки.

--Чудово. Там на станцїї  метро "Печерська" біля "Макдональсу" замерзає, чекаючи когось із наших, італієць.  А ми нікого не можемо знайти - всі святкують. Забереш його?- запитала дівчина -диспетчер лише для годиться, бо знала, що Наталка  ніколи не відмовляла в допомозі.- Йому потрібна однокімнатна  на три місяці,- продовжувала дівчина.- Ми знайшли по близу від тебе два варіанти, скинемо тобі адреси  СМС-кою.

  Коли Наталка  підходила до " Макдональсу", то ще з далеку побачила "свого" італійця. Він ,  щоб зігрітися,( на вулиці було мінус 15  і  для нього це був явний екстрем)  виконував біг на місці, з присіданнями та іншими кумедними рухами, що привертали увагу всіх, хто проходив поблизу. 

--Мабуть добряче відсвяткував Різдво,- посміхалися прохожі.

--Наконєц-то, - зрадів італієць появі   симпатичної  брокерші.

Наталка вибачилась за те, що йому довелося чекати, пояснила, що на Різдво ніхто не хоче працювати і  вони відправилися на оглядини квартир.

ЧАСТИНА 7.

    Тільки Наталка переступила поріг свого офісу. як директорка покликала її:

--Наталко, зайди будь ласка, до мого кабінету.

--Зі святом тебе. Тамаро. З Новим роком та Різдвом, - привіталась вона, заходячи до кабінету Тамари Борисівни.

--Я тебе теж вітаю.  А це ось твоїм  дітям від мене, - директорка простягнула новорічний подарунковий пакунок.

  Вони з Наталкою знали одна одну ще з інститутських часів , а з тих пір, як сталося нещастя з Валеріэм Тетяна влаштувала Наталку на роботу до себе в агенцію з  нерухомості. Для жінки, яка повина була доглядати паралізованого чоловіка, ростити двійко дітей - це був найкращий вихід : вільний графік роботи, до того ж заробітна плата в рази більша за вчительську.

--Дякую, - мовила розчулена жінка, приймаючи подарунки.

--Ну розповідай.

--Що саме?- посміхнулася  Наталка, хоча вже здогадувалася про що йде мова, але зволікала з розвовідю, бо й сама добре не знала що його робити і що кому говорити.

--Мене цікавить, що ти думаєш робити з тим італ1йцем? Ми так хвилювалися за тебе, коли він тебе шукав, думали щось з арендою не так. А він виявляється надумав свататись. Що будеш робити?

--Чесно кажучи, не знаю.

--Це ж вже місяць пройшов з тих пір, як ти йому допомогла з арендою, правда? 

--Майже два.
--Що ти знаєш про нього?
--Вдівець, пенсіонер, В Украіні майже пять років.
--І що? Продовжуе "свататись"?

--Вже два рази відмовляла, пояснюючи, що мене не цікавить ні Італія, ні заміжжя, що мені потрібно дітей спочатку на ноги поставити,   Він пропонує робити це разом.  Вчора по новому все організував: викликав з Італії  дочку і сказав, що якщо я не хочу їхати до Італії, то він залишиться зі мною тут в Києві.  Дочка його, як не дивно, не має  нічого проти .А він обіцяє  дітям купити квартиру. Дав на роздуми два дні.
--Більшість жінок були б на сьомому небі  від такої пропозиції, а ти ще думаєш?
--Так! Я дуже сумніваюсь, що ми з ним зможемо вжитись довго: по перше ми занадто різні, по друге з того короткого спілкування, що було між нами, я зрозуміла. що  в нього не все впорядку з головою. Який дурень буде допомагати чужим дітям просто так? До того ж він підкреслює  кожного разу, що не багатий. За тих  пять років, що він  тут, я думаю, мав змогу не одній жінці запропонувати, щось подібне --тоді  чому до цих пір один? Щось тут не так.
--Мабуть ти права, але такі пропозиції теж не кожного дня роблять. Квартиру дітям - це ж те про що ти мрієш зараз. Чи не так?
--В тому то і  справа, що так. Більше того, я просила нещодавно в Бога саме цього, - і
Наталка розповіла Тетяні про свою молитву на Різдво.
--То може це та відповідь тобі? Та допомога, про яку ти просила?
--Я теж про це думала. Тільки не знаю, як мені зробити, щоб було правильно. Ось з тобою хочу порадитись.
--Моя тобі порада: довго не роздумуй, бо буде, як в тому анекдоті: " Боже, я ж такий праведний, виконую всі твої заповіді, то чому ж ти мені не допоміг хоч раз виграти якусь лотерею. А його зверху запитують: А ти хоч раз ту лотерею купив?"
-- Дісно, якщо не прийму цієї допомоги, то сама собі ніколи цього не прощу. Хоч лячно дуже.
--Що саме  тебе лякає?
--Не люблю я його. Чи зможу довго без любові прожити?
--Може тобі варто це сприйняти, як відрядження на спецзавдання?
--Ага, я такий собі агент 007 під прикритям. Але в мене є ідея.
--Лише одна? В тебе мені здається ідеї ходять табунами і цей італієць тебе відразу розкусив, тому і домагається отримати за будь яку ціну.
--Він весь час підкреслює, що бідний, але готовий всі  свої збереження вкласти,  щоб допомогти мені. Я не хочу потім весь час відчувати себе винною в тому, що він  все потратив на мене  і на моїх дітей.  Досить того, що я вже буду відчувати себе виною, тому що не люблю  його. Я йому можу запропонувати вкласти гроші, там де їх  можна швидко подвоїти. Ми ж з тобою, Тамаро, знаємо, що так багато хто зараз робить. Купимо на його гроші квартиру в такому місці,  де швидко зростають ціни. До того ж ми знаємо, що можна купити квартиру без ремонту, а зробивши ремонт, продати дорожче. Як ти думаєш, це спрацює?т Його гроші, моя ідея та робочі процеси - зароблене, відрахувавши спочатку  його внесок,  поділимо порівно. і вже з тих грошей я або куплю житло дітям, або хоч в кредит візьму .На перший внесок має точно вистачити. Таким чином ніхто нікому нічого не буде винен і якщо між нами щось більше завяжеться, то це вже буде не через гроші.
--Ідея не погана. Я не сумніваюся в тому, що ти прекрасно знаєш ринок нерухомост1. До того ж можеш скористуватися нашою резервною базою даних, - погодилася з Наталкою  Тамара.-  Думаєш він пристане на це?
--Я погоджусь тільки на таких умовах, а він як хоче:  може приставати чи не приставати.
Ризик звичайно є, але хто не ризикує. той не п"є шампанського.
    Італієць,  як не дивно,  відразу ж погодився з нею. Вже через місяць  вони спільно купували квартиру на Оболоні, а ще через рік успішно  продали її  в тричі дорожче, ніж купили.
Дякуючи Богу,  квартирне питання було вирішене  і Наталка, памятаючи свою обіцянку бути вдячною, тому хто їй допоможе, намагалася виконати свою обіцянку. Хоч повина була визнати. що робити це було вкрай не просто.
--Дочко, ти добре подумала перш ніж  лізти в те ярмо? - запитував   її  старий Пилип, який продовжував жити з нею та дітьми.
--В яке ярмо?- вдавала, що не розуміє  його Наталка.
--Може той італієць  і не погана людина, але який же він нервовий та ревнивий.  Неврівноважена людина завжди викликає в мене підозру. Я боюсь, що ти з цим заміжжям не будеш мати спокою.
-- Так, спокій нам тільки може снитись.  Я це розумію, тату. Я знаю, що він психічно хвора людина, я знаю, що з ним буде не легко. Але він допоміг моїм дітям і я хочу допомогти йому та його доньці.Я попробую підлікувати його нерви. Може в мене  з цього нічого не вийде.Таке теж може бути. Та я повина попробувати, Я обіцяла і  не можу не стримати свого слова. Я не знаю чи це буде правильно просити у вас благословіння, але прошу вас зрозуміти мене і простити мені.
   --Що ти, що ти, дитино. За що ти просиш вибачити?. То є життя. Я тільки хвилююсь за тебе. Буду молитись, щоб Бог тобі допоміг.
--Дякую, вам, тату, бо нам скільки не допомагай - все мало,- посміхнулась жінка, - буду вам вдячна за молитви. Тепер я знаю, що це найкращі ліки для душі і  найсильніша допомога.
   Наталка  промовчала, що вже була на консультації у психотерапевта, який нічого втішного їй не міг сказати. Навпаки, сказав, що це захворювання не виліковується, а лише може бути на деякий час покращення. Ще з більшою вирогідністю може статися криза і стрімке погіршення. Та вона була вперта в своїй вірі в чудеса. 
--Я попробую, -- вирішила вона і почала вивчати все, що стосувалося  психічних захворювань та їх лікування.
  Наталка  все ще відчувала свою провину перед коханим ( мав лише 40 років, коли загинув), за те, що не долюбила, не доцілувала, не встигла завчасно розказати про свої почуття... Чомусь їй здавалося, що у них ще все попереду, а виявилось... Не встигла...Він встиг. Він наповнив її своїм коханням, своєю увагою по самі вінця , зробивши її сильною та мудрою. Вона завжди буде памятати як вони вечорами гуляли по місту, як любили ходити на  Андріївський узвіз , Володимирську гірку...
    Їй здавалося, якщо вона не змогла врятувати Валерія, то хай хоч іншого попробує врятувати. Буде важко. Буде невимовно важко - вона це знає. Але важче, ніж було тоді, коли на її очах помирав  чоловік, батько її дітей і вона нічим не могла зарадити не буде вже, мабуть, ніколи.

2005р. Київ.

Далі буде...