Провiдник в бiлому.

ПРОВІДНИК В БІЛОМУ.

  Сергiй отямився. коли вже було пiзно щось робити- машина переверталася в повiтрi i вiн навiть не встиг злякатися, як почув страшний скрегiт металу. трiск чи то дерева, яке раптом виникло попереду, чи то власних кiсток. А далi темiнь i тиша.
  " Все таки не треба було мiшати пиво й горiлку," - подумав чоловiк.
--А потiм ще й залити  все це коньяком,- почув вiн з темряви.
Подивившись в той бiк, звiдки доносився голос, Сергiй побачив в мiсячному сяйвi симпатичну юну дiвчину, яка сидiла на обочинi дороги.
" Звiдки вона тут взялася в ночi"- здивувався вiн.
--Я за тобою прийшла, - вiдповiла вона на його думки.
--То чого ж ти сидиш? Викликай швидку допомогу.
--Я- твоя швидка допомога, - дiвчина продовжувала спокiйно сидiти в травi.
--Це такий жарт? Чи .. ти хочеш сказати...-затремтiв його голос вiд лихоi здогадки.
Дiвчина усмiхалася i мовчала.
--Ти ..моя... смерть? Але ж вона має бути не такою.
--А чорна i з косою?- юнка вже не стримувала смiху i це ще бiльше спантеличувало Сергія.
--Ти її бачив коли небудь?
--Кого? - розгублений чоловiк був вкрай збентежений.
--Ту, що "чорна  i з косою"?
--Нi, але люди говорять...що смерть...
--Дурницi, нiякоi смертi не iснує. Насправдi нiхто не вмирає, просто переходить з одного вимiру, тобто з одного свiту в iнший. I є провідник, який допомагає перейти  в інший світ. Я твiй провiдник. Пiшли зi мною.
--I не подумаю. Я ще в цьому свiтi хочу побути.
--То для чого ж ти весь час повторював: " Плювати я хотiв на таке життя", " Як мені остогидло це життя". Та й дiйсно для чого тобi таке життя: тебе нiхто не любить, ти нiкого не любиш. Бiльше того. ти всiх ненавидиш. Одних ненавидиш за те, що вони розумнiшi за тебе. iнших за те, що вони дурнiшi за тебе. Не навидиш тих, що красивi, не навидиш тих, що бридкi. старих за те, що старi, молодих, за те, що молодi. Отже досить з тебе таких мук. Пiдеш зi мною. Там не буде нiкого  з них.
--Нi-нi. Тут якась помилка. менi ще рано... Є iншi, якi ще гiршi за  мене.
--Ти так говориш. нiби то це ти вирiшуєш : рано тобi, чи якраз в пору. I хто там "гiршi" за тебе?
--Наприклад, мiй сусiд алкаш,- пояснював чоловiк.  намагаючись вибратися з полону  понiвеченого металу, що недавно ще була  його машиною та подалi втекти вiд такоi спiврозмовницi.  Ним аж трусило вiд страху.
- -  Це ти маєш на увазi Сашка?- запитала дiвчина.
--А що вiн кращий? - на цей раз Сергiй навiть не здивувався звiдки вона знає i Сашка.
--Набагато. Його я не можу забрати. бо вiн допомагає вижити  бабi  Манi та ii Котофею.
--Не вигадуй! Як вiн їм  допомагає? Голота. Не працює, пиячить.
--Так, не працює. так пиячить, але коли знайде десь окраєць хлiба, чи картоплину, то роздiлить з ними. А ти комусь допомiг хоч раз, просто так?
--Дурницi  якiсь i вигадки. Нiкому той Сашко не допомагає.
-- Ось подивись сам, - усміхнулася дівчина і показала в сторону міста.
  Сергій, незважаючи на те, що знаходився не ближче 40 кілометрів від міста і практично не зміг би  побачити свого сусіда, навіть в день, а не те щоб в ночі, слухняно став вдивлятися в далечінь. і раптом, дійсно побачив свій будинок. побачив пяного Сашка. який, киливався біля смітєвого баку. Згодом він  дістав з його глибини пакунок . В пакунку були якісь крупи, вермішель та ще щось в жирному клапті паперу, чого Сергій не встиг розгледіти, бо воно відразу ж було відправлене за пазуху.  Потім пяничка,  подивившись на термін придатності на пакунках , розфасуфав свої знахідки в дві торбини. " Марнотрати."- чи то засуджував, чи то хвалив він тих, хто викинув все це в смітник. Зібравши свої знахідки, Сашко поплентався до будинку. На першому поверсі зупинився біля дверей баби Мані, довго примірювався, щоб дістати неслухняною рукою до дзвінка і дуже зрадів, коли нарешті йому це вдалося.
--Кого там нелегка принесла?- почулося за дверима.
--Баб, Маня, я тут для твого Котофея приніс дещо,- чоловік  залишив один пакунок біля дверей, а інший той, що більший, притиснув до грудей та подумавши  трохи  поміняв  їх місцями та  пошкандибав  до своєї квартири.
 Сергій розсердився.
-- Якщо Сашко такий всім потрібний, то забери бабу Маню. Нащо їй старій небо коптити? Яка з неї користь?
--Ні, бабу Маню не можна забрати, Вона єдина, хто молиться за свого внука. До того ж  має дочекатися одну людину,щоб  передати їй важливі знання.
--Тобто всі мають якусь поважну причину, крім мене?
--Саме так. Останню ниточку, яка тебе тримала тут- ти сьогодні обірвав. Ти образив дівчину, яка тебе кохала. Не можна вбивати любові.
--Дівчина? Шалава, а не дівчина.
--Ти пішов з орендованоі квартири не заплативши за три місяці.  Хазяїн найняв хлопців, щоб тобі повідбивали нирки та  перебили всі ребра, Коли вона випадково дізналась про це, то розрахувалася з хазяїном, а тобі   не сказала ні слова, щоб ти часом не подумав, наче вона купляє твою увагу чи любов. То хто з вас "шалава"?
--Я не знав про це...
 --Бо не хотів знати.
--Добре, допоможи мені вибратись звідси і я виправлю ситуацію.
--Як?
--Я вибачусь.
--Цього замало. Ти не любиш людей.
--А за що мены  їх любити? Що вони мені доброго зробили?
--Мені люди теж нічого доброго не зробили, більше того- вони мене бояться , відносяться до мене зневажливо, як от наприклад, ти, але ж я не ображаюся.
--Я не вмію любити когось, мене ніхто тому не вчив, - приречено зізнався чоловік.
--А я? - раптом почув Сергій голос своєї бабусі.
--Бабусю, - прошепотів Сергій і розплакався.- Я любив тебе, бабусю. Мене кинули всі, тільки ти мене розуміла і  жаліла. Чому ти так рано померла? Чому пішла від мене? Я так тебе любив.
--Так , Сергійку, ти мене любив, бо я тебе дуже - дуже любила. Твоє сердечко не могло не відповісти взаємністю. А тоді  пішла від тебе, щоб зустріти  зараз і сказати тобі: "Якщо хочеш, щоб тебе любили - полюби спочатку сам".
--Я пробував, але мене зраджували.
--Бо ти зраджував. Чи ти думаєш, що тобі можна помилятися , а іншим ні? Ти боїшся бути справжнім?
--Тепер вже ні. Бабусю я піду з тобою, ти мене навчиш...
--Нi, зi мною тобi не можна. Там де я, дуже багато свiтла, воно тебе спалить. Ти пiдеш своєю дорогою. У кожного є своя дорога. Тiльки ти спочатку повинен виправити помилки. Не бiйся жити, не бійся прощати,  кохати, бо тiлька така дорога тебе приведе до "Тебе справжнього". Є час розкидати каміння, Сергійку, і є час збирати. Вiдпусти його на цей раз,- звернулася бабуся до дiвчини на узбiччi.
 Хтось ляснув Сергiя по щоцi.
--Хлопче, ти живий?- почув вiн чоловiчий голос.- Швидка зараз приїде.
 А потiм ще хтось iнший, взявши за руку:
-- Ти тримайся, друже, все буде добре.
 Сергiй вiдкрив очi.  Вже був свiтанок. Бiля нього клопотали двоє чоловiкiв в синiй унiформi.
--Дякую, що провела зi мною цю нiч, -  прошепотiв вiн  i  посмiхнувся , дивлячись на узбiччя, де  ранiше сидiла юнка. - До наступної зустрiчi.
-- Мабуть марить, - вирiшили чоловiки.






Коли приїхала "Швидка допомога" Сергій знепритомнів. його відвезли до лікарні, де він провів майже місяць.
    Його лікар не раз йому говорив: " Ти, хлопче, мабуть, народився в рубашці. Твоя машина стала "гармошкою", навіть ремонту не підлягає. Після таких аварій рідко, хто залишається в живих, а в тебе лише струс мозку, обличчя в царапинах та чотири зломаних ребра. Для молодого сильного чоловіка - це дріб"язки.
  А в Сергія перед очима дівчина в білому вбранні та слова бабусі: " Є час розкидати каміння, Сергійку, і є час збирати". " Мабуть прийшов мій час "збирати" те каміння", - вирішив він, сідаючи в таксі після того, як його виписали з лікарні. Він назвав таксисту адресу, за якою жила Надія. В неї  першої  хотів попросити вибачення. Вона вже більше року бігала за ним, як вірна собака, платила штрафи, забирала з відділку міліції після чергових дебошів. А за цей місяць, що він провів в лікарні не навідалась жодного разу- мабуть дуже  розгнівалась чи образилась на цей раз.
  Двері квартири, де мешкала дівчина, відкрила не вона, а її мати в чорній траурній хустині.
--Вибачте, мені з Надією треба поговорити.
--З Надією? Немає більше моєї Надійки.
--Як то немає?- розгубився Сергій.
--Померла моя дівчинка.
--Це такий жарт? Вона ніколи навіть не хворіла...
В Сергія затремтів голос і ноги стали якимись глиняно -в"язкими. Він прихилився до стіни, щоб не впасти.
--Може якраз ти і був тою  хворобою, що загнала її в могилу, -зітхнула жінка.
--Як..Як це сталося?
--Вона зробила аборт, видно невдало. Вночі відкрилась сильна кровотеча. Тієї ночі було дуже багато терміновик  викликів і "Швидка допомога" приїхала запізно... Вона померла по дорозі до лікарні.
--Коли...це сталося?
-- Сьогодні якраз місяць...
 Щось невидиме стиснуло Сергію горло,  не давало дихати, кліщами впялося в серце.
--Місяць назад, - повторив як в мареві, пересохлими губами. - Вибачте, мені,- хотів сказати голосно, але натомість ледве прохрипів.
  Відірвавши від стіни своє неслухняне тіло та зібравши остаток сил вийшов на вулицю. В голові тупим болем щеміло запитання:"Може це, якраз в ту ніч, коли я розбив машину? Може це саме до мене приїхала та "Швидка", яка не встигла врятувати її... Аборт? Невже це була моя дитина? Надя в той вечір хотіла поговорити зі мною, а я її послав геть...Про що вона мала мені сказати? Може якраз про свою вагітність? Про те що це моя дитина? Якби я не прогнав її можливо вона не стала б робити аборту і залишилась живою? Не встиг... Навіть попросити вибачення не встиг. От тобі і зібрав каміння... Як же це боляче "збирати" те каміння.
  На роботі його теж чекав неприємний сюрприз.
--Сергію, ти мені вже третього жирного клінта запоров. І не треба мені торочити, що якби не  автокатастрофа то ти встиг би все зробити,як слід. Мені твої загули, прогули і вічні проблеми вже поперек горла стоять. Зайди в бугалтерію та забери розрахунок.
  Квартира оплачена лише до кінця місяця. Залишився без роботи, без машини і без грошей. "Може мені варто було тієї ночі  все таки піти з тою дівчиною в білому? Бо тих декілька гривен, що має, вистачить хіба що на білет до Лисої Гори, а далі як? Знов боротися за виживання? Ради чого?" Він вже не мав ні моральних ні фізичних сил ні для якої боротьби. Хіба,що справді поїхати до Лисої  гори?
Лиса гора - це той кусочок Всесвіту, де він почувався колись щасливим. Це невеличке селище де народилася і прожила все своє життя його бабуся.
-- А зрештою, чому б і ні? Так, так! Саме до Лисої гори мені і треба, - вирішив Сергій. -- Хоч могилу бабусі відвідаю.
  Своїх батьків він не любив згадувати. Кожен такий спогад завдавав йому великого болю, ятрив душу. Колись він жив з батьками в невеликому районному центрі, в квартирі, яку вони отримали від фаянсового заводу, де  працювали на той час обоє. Йому було лише півтора року, коли батьки розійшлися. Та не дивлячись на офіційний розвід, вони продовжували жити в тій же квартирі, лише поділивши між собою кімнати. Спочатку він залишався в маминій кімнаті, та коли вона вийшла заміж вдруге , він пербрався до татової кімнати. Потім оженився і тато, малому не було місця в їхніх нових родинах і його часто спроваджували в загальний коридор. Спочатку з іграшками , які не приносили йому ніякої радості, а потім з підручниками до яких він ніколи не заглядав. Саме в цьому коридорі, де він повинен був гратися так, щоб його ніхто не чув і не бачив, так тихо, щоб не заважати дорослим гратися в їх дорослі ігри, він навчився ненавидіти всіх. Батька і матір ненавидів за те, що  був для них зайвим, зовсім не потрібним, сусідів за те, що вони лише глумливо посміхалися, коли бачили його одиноку постать  в нічному дворі, однокласників за те, що вони мали люблячих хороших батьків. Ненавидів вчителів, яких зовсім не цікавило,як йому живеться, а лише чому він знову не виконав домашнього завдання. Шкільні психологи його жаліли, намагалися дати поради його батькам, та марно - їх  не цікавив ні він, ні поради сторонніх людей. І лише бабуся (мамина мама) була святом для його душі. Правда залишатися в неї він міг лише на час шкільних канікул. В селищі, де вона  прожила все своє життя, школу закрили, в звязку з відсутністю  дітей. Бабуся не могла його залишити в себе. " Куди ж він потім без освіти?- бідкалася вона.
Померла бабуся, коли Сергію виповнилося лише 12 років. Здавалося, він легше переніс би втрату когось із батьків, тільки не бабусі. Вона була єдиною, хто його по справжньому любив та розумів...
  Потім було ПТУ, з його вічно " розбишацьким" гуртожитком.  Якби не призив до армії, хто зна якби закінчилося його босяцьке малолітство з постійними бійками, крадіжками, обліком в дитячій кімнаті міліції. Після армії навіть додому не став повертатися. Та й чи був він в нього, той дім? Залишився в столиці, знайшов роботу, взяв в найми квартиру, а потім часто тікав з тих  квартир, не проплачуючи аренду, бо заробітньої плати ледве вистачало  на їжу. Та мало по малу, він став заробляти більше. Згодом навіть на стареньку машину назбирав, але привичка не проплачувати арендовані помешкання залишилась. І ненависть до всього світу залишилась. Бабуся в ту ніч сказала треба полюбити...Як він своїм зраненим серцем може когось полюбити? Де візьме сили його знівечена душа?
" Треба все таки поїхати до баби на могилу. Може вона щось там підкаже", - вирішив Сергій.
Приїхавши до районного центру, він взнав, що автобус до Лисої гори ходить лише один раз в тиждень , в четвер, коли базарний день. Сьогодні була пятниця, та Сергій не дуже хвилювався. " Доберусь ще поки не стемніло попутками", - заспокоїв себе і пішов купувати за останні гроші букет троянд. Бабуся їх дуже любила.
На жаль  надія на попутні машини дуже швидко розвіялась. Не зважаючи на те, що був робочий день і на вулиці стояла гарна погода, попутніх машин кат мав. Проїхали зо дві приватні легковики, та в них не було вільного місця, а колгоспних машин не було зовсім. Тільки тепер Сергій зрозумів, що помилявся. Не було не тільки колгоспних машин, але й самого колгоспу не було. Земля тепер була приватною. Добре це чи погано - він над цим ніколи не задумувався. та  крокуючи пустим полем, йому здавалося, що тут все змінилося на гірше.
 Шлях був не близьким- 25 кілометрів, але все до болю знайоме і Сергій з радістю та острахом крокував в світ свого дитинства. Добрався до села, коли годинник вже показував північ. В селі ніде ні вогнику, безлюдно і мертво. Хати з темними вікнами йому чомусь здавалися кособокими та убогими.  В бабусиному будинку жили чужі люди і йти до них проситися на ніч йому зовсім не хотілося. Вирішив, що буде краще піти на бувшу  колгоспну ферму, там можна буде поговорити зі сторожем, взнати останні сільські новини, а ранесенько може навіть проїхатися  на коневі, як робив це колись в дитинстві  потайки від баби. Він пригадав з дитинства той запах конюшні, свою улюблену кобилу Лиску і усміхнувся тим спогадам.
  Та коли ближче підійшов до будівель ферми серце стиснулося від болю чергового розчарування: тут  все було розвалене, запущене, як і його життя. І лише дві бездомні собаки, гавкаючи, вибігли йому на зустріч. За мить вони відчули. видно, в ньому свого, підійшли ближче, завиляли хвостами, запрошуючи на свою територію. А Сергій вперше в своєму житті заплакав. Гірко, надривно, знаючи, що ніхто його не почує і не засудить. На жаль і не розрадить. Ці сльози змивали  з душі весь тягар майже сирітського невлаштованого життя, сором, що накопився в кожній клітині його тіла, за все скоєне і не скоєне, змивали безсиля і відчай. Він знову і знову повертався в думках до тієї ночі, коли мав змогу піти з тою незнайомкою в білому. Чому він не погодився? Кому він потрібен тут на цій землі?
  Тільки над ранок безсилий Сергій забувся в короткому сні, притискаючи до грудей чужого собаку, в напіврозваленій конюшні. Розбудив його шум на вулиці. Це селяни зганяли своїх корів на вигін біля колишньої школи. А далі хтось один із них мав те стадо гнати на пасовище  на беріг невеличкої річки, що протікала за селом.
  Сергій оглянув те, що залишилося з троянд після довгої дороги, відкинув його геть. Підхопив рюкзак на плече та покрокував ближче до юрби з коровами.
--Доброго ранку,- привітався він.
-- Доброго ранку, - відповіли йому майже хором сільські жінки.
--А ти чий такий будеш?- запитала одна з них.
--Катерини Вишнячки внук,- повідомив їм молодий чоловік.
--То ти Сергію?- уточнила жінка, яку він впізнав. Це була однокласниця його матері і мати його друга дитинства, Романа.
--Так, це я  тьоть , Олю.
 - Багатим будеш, не впізнала тебе.
--До баби на могилу приїхав?
--Так, до баби..
--Скільки ж це років вже пройшло, як не має твоєї баби?
--Багато, - відповів Сергій, а сам намагався пригадати скільки ж справді пройшло років?
--Пятнадцять в цьому році якраз буде, - прийшла йому на допомогу тітка Оля.- Твоя мама мені часом пише з Полярного, просить за могилкою подивитись. Обіцяла, як вийде на пенсію, то приїде. А тебе до себе на Північ не кличе?
--Не кличе.
--Вчора мій Рома теж приїхав. Ти Сергію, як повернешся з цвинтару, заходь до нас - пообідаєш. Делікатесів не маємо, бо магазин у нас закрили. але те, що маємо  з городу,  все своє,  без  хімі, як то кажуть.  А зараз вибачай, мушу бігти, бо в мене тісто підійшло, буду хліб пекти.
--Спасибі. зайду, - пообіцяв Сергій.
--Йому й насправді було цікаво поспілкуватися з жінкою, що листувалася з матір"ю,а ще більше було цікаво зустрітися з другом дитинства.
  Довго блукав між  могилами, перш ніж знайшов бабину. Не високий памятник ховався за розкішним кущем піонів, що ріс посеред могили. А поруч береза, яку вони разом з бабою садили біля могили діда, як йому було років п"ять.
--Ну ось, бабусю, я приїхав знову до тебе. Вибач без квітів.
Сергій присів біля берези, обперся спиною в неї.
Після напружених останніх днів , після безсонної ночі в напів-зруйнованій конюшні він раптом відчув, як груз життєвого тягара, наче ртутний стовпчик, сповз з його плечей, розкотився невидимими кульками в кущах старої шипшини, запутався в мяті і легеньким туманом ліг на ромашкову галявину.  І хоч скалки розбитого серця ще не зрослися, та біль вже був не таким гострим. Стало легше, дихати і з очей наче полуда впала: небо блакитніше, сонце спілим мандарином посміхається з висоти,  показує полудень.
  Сергій підвівся, невміло поцілував фотографію бабусі на памятнику і вперше в житті перехрестившись, покрокував до садиби тітки Ольги. Там його вже зачекалися.
--Нарешті ти зявився. Я вже думав, що ти заблудився, - накинувся на Сергія Роман. - Я їсти вже хочу, а тебе нема та й нема.
 Вони привіталися, обнялися. Зайшли до хати, де на них вже чекав накритий стіл.
--Ну, давай за зустріч,- підняв Роман келих з горілкою.
Тітка Оля спочатку було присіла пообідати разом з ними, але через хвилю, зіславшись на справи, вийшла на вулицю, залишивши їх одних.
--Розказуй,Сірко, ( так Роман називав друга  дитинства) як ти? Де ти?_ почав було розпитувати , та Сергій перебив його:
--Ні, давай спочатку ти розказуй. Я знаю ти в Вінниці був. Мабуть вже жинився?.
--Та що я можу тобі розказати, друже? Вляпався я по самі вуха. Ось до матері приїхав на пару днів рани зализувати. Ти питаєш чи женився? Женився, звичайно, по дурості, а тепер сам не радий, що поспішив.
 --Женятся всі по дурості, - погодився з ним Сергій.
--Точно. Побачимо гарненькі ніжки та пазуху з цицьками і керує вже не голова. А їм бля, давай щоб і забезпечував, але так, щоб завжди поруч був, як собачка на привязі, наче б то гроші самі з неба можуть падати. І щоб подарунки дарував, і щоб на руках носив, і на інших не заглядався. А вони тобі що? П-і-і-с-ю! І то не завжди і не тоді коли тобі треба, а коли в них настрій є, коли голова не болить і коли ти правильно попросиш. А в самої, бля. ні серця, ні мозгів. Цим лялям, видно, при народженні їх не видають, не положено, мабуть. Як мене, Сірко, все це забадало. Ой, як забадало. А тут ще ці мудаки в парламенті ніяк не домовляться між собою, закони нормальні ніяк не приймуть. Моя фірма скоро накриється мідним тазиком, тому, що я лох. И, як всякий лох, повірив, що  в цій країні вже теж можна бізнес по чесному вести, так щоб  налоги всі платити, щоб в тебе люди заробітню плату отримували офіційно на банківську карточку, а не по чорному в конвертиках. Але то не так тут. Тут ще видно не скоро буде по людськи.
 Роман замовк, тільки челепи стиснув аж хруснуло. За мить опанувавши емоції, запитав:
--А ти як виживаєш?
--Та й у мене все хреново. Рома, - зізнався Сергій._ З тією різницею, що ти зі своєю лялькою можеш ще помиритися, чи на худий кінець піти від неї, а я своє щастя вгробив власними руками. Вірніше власними словами. Вона від мене не вимагала ні грошей, ні подарунків. Готова була будь який мій каприз задовільнити, а я сука, ніяк не міг розібратися в житті. Все винних шукав. А винним то виявляється остався я. Вона померла , Рома, від невдало зробленого аборту. А я тепер як з цим маю жити? Як?
--Так, влипли ми по повній, -підсумував Роман.- Та життя штука полосата. Колись та чорна наша полоса закінчиться. Давай вип"ємо за тих, кого вже немає з нами,- підняв він чергову чарку, наповнену оковитою.
--Не цокаючись, - погодився Сергій.
До глибокої ночі сповідали вони один одному свої проблеми, сумніви, думки. Згадали і про Майдан і про хлопців, що не повернулися з АТО...
    Коли за вікном вже заспівали перші півні і виявилося, що запаси горілчаних виробів закінчилися, Роман раптом заявив:
--А тепер я тобі скажу головне, Сірий. В мене фірма на ладан дихає і мені терміново потрібно щось  з цим робити. Ідей у мене - хоч гать гати, а ось робочих рук не вистачає. Мені потрібні надійні люди, які б погодилися попрацювати декілька місяців за копійки, а вже як розкручуся, тоді все компенсую. Ось ти пішов би зі мною в розвідку?.
  Після всього випитого, після душевних розмов Сергій не те що в розвідку- на край світу  на мітлі був готовий мандрувати з другом. Проте для солідності він мовчки подивився Романові в очі, гикнув не доречно, глибоко вдихнув і видав:
--З тобою - хоч на край землі.
---Але ти добре зрозумів? Я зможу оплатити тобі зараз хіба що харчі, все решту коли розкрутимось.
--Та що ж тут не зрозумілого? Якщо треба- значить треба. Хіба нам вперше? Прорвемось, Рома.
 Вони потиснули один одному руки. хиливаючись по братськи обійнялися.
--Я тебе відразу ж за компютер посаджу, - почав було Роман, та Сергій його перебив:
--А якщо  не справлюся? Інститутів я не закінчував.
--Я тебе навчу. Справишся. В мене ще серйозніші страхи є, - чомусь перейшов на шепіт той.- В мене є одна цікава ідея, але мені потрібен грамотний фізик, так щоб все з розумом зробити. І ось фізика без грошей вряд чи заставиш працювати. Ти там в столиці випадково не маєш знайомого фізика?
  Cергій на хвилину втратив дар мови. По спині побігли мурашки. Он чітко згадав ту загадкову дівчину і її слова: "Це зараз вона баба Маня, а в минулому доктор фізичних наук". Молодий чоловік в мить протрезвів.
--Маю... Мабуть.
--Як це "мабуть"? - не зрозумів Роман.
--Я повинен  поговорити з однією людиною.
--Чудово. А може ми разом поїдемо і  поговоримо з тією людиною?
  Було ясно,що ця ніч повністю змінила напрямок  життя Сергія. Якби йому хтось розказав подібну історію - не повірив би, а тут в самого таке закрутилося... Ховайся.
  Ще на два дні залишилися  Роман та Сергій в селі, допомогли посадити город, нарубали ломак, перекрили дах... Залишилися задоволені один одним всі.
І лише коли вже під"їзджали під Києв, Сергія знову охопила паніка. "А раптом баба Маня померла? А що якщо вона не захоче мені навіть двері відкрити?"
--Рома, ти ...почекай тут в машині. Я спочатку сам зайду. Добре?- Сергій явно хвилювався.
--Давай. Тільки ти там постарайся не довго вести переговори- клич мене. Я майстер в цьому питанні,- погодився Роман, вручаючи другу пакунок з Київським тортом. - Засолоди душу старенькій.
   Сергій натиснув на дзвінок і коли за дверима почувся стукіт милиць та шаркання старечих ніг, він заспокоївся. "Жива баба Маня. Слава Богу, жива". Він геть гнав від себе той спогад, коли бажав їй смерті:" Кому вона стара  потрібна? Тільки небо даремно  коптить." Але память, як злочинець весь час поверталася в ту ніч.
--Доброго дня!- несміливо привітався чоловік.  В нього тепер не повертався язик назвати її бабою.
--А це ви, юначе! - здивувалася жінка. Вона  впізнала бувшого сусідського квартиранта.- Чим можу вам допомогти?
  Сергій протягнув їй торт.
--Це для вас.
--Жінка показала на костилі і кивком голови запросила проходити в квартиру.
--Я чув ви займалися фізикою,- відразу ж перейшов до справи молодий чоловік.- Одній людині потрібна ваша консультація.
--Це ж треба! Виявляється ще комусь потрібна моя консультація, -усміхнулася.- Я давно вже відійшла від всяких консультацій. Не надійний я консультант. Весь час хворію. А хто ця людина?
--Мій друг. Ми  з дитинства товаришуємо.- Йому б тільки поговорити з вами.
--І коли ж він хоче поговорити?
--Та хоч зараз. Він чекає в машині під під"їздом.
--Ну то хай заходить. Поговоримо.
 Вже за хвилю Роман був в квартирі.
--Доброго, вам, дня! Мене звати Роман.
--Марія Олександрівна,- жінка міцно потисла йому руку пильно дивлячись у вічі. Його погляд видно їй сподобався, бо вже за хвилину вони в трьох на кухні  пили чай.
 Роман розказав їй про свої ідеї, про проблеми, про те як би могла вона йому допомогти.  Марія Олександрівна уважно слухала, дещо уточнювала, перепитувала, а потім підвела підсумок.
-- Я можу зробити те, про що ви просите, але в мене є деякі умови.
Роман вжався в стілець на якому сидів, в передочікувані, що вона зараз назве суму за свої послуги. Звичайно їй потрібні гроші на ліки, на життя...
--Називайте ваші умови.
--По - перше ви повинні будете помиритися з дружиною.
У Романа очі полізли на лоба. Він їй нічого про дружину не говорив. Може Сергій? Але і Сергій явно був спантеличений і не встиг би...
--Так ви мені нічого не говорили про приватне життя, - наче прочитала його думки жінка- фізик, - я бачу це по вашій фізіономії.
Роман подивився на друга, мовляв : " Ти куди мене привів? До гадалки чи до фізика?"
А вона продовжувала.
--Ніякий бізнес не вартий розпаду сім"ї. Особливо коли є діти. Я знаю це по собі. Дуже дорого я заплатила за свою кар"єру. Майже 30 років я не спілкуюся зі своїм сином. Він викреслив мене зі свого життя. А єдиного внука я навіть в очі не бачила.
Чоловіки розгублено мовчали.
--По друге, -продовжувала бабуся одуванчик, - ви мені допоможете знайти мого внука. І на кінець, по - третє: Серій на той період, що я буду співпрацювати з вами має жити в мене. Мені потрібен буде помічник з міцними ногами, прийдеться ходити по деяких інстанціях, а я, як ви бачите, на чотирьох ногах, - вона показала на костилі. - Одним словом Сергій буде заручником.
  Чоловіки переглянулися між собою. Роман явно був задоволений. Але Сергій чомусь почувався переляканим.
--Я в фізиці зовсім не розуміюсь. Та й Романові обіцяв працювати в нього.
--Ти  будеш мені тут більш корисним. Маріє Олександрівно! Мені ваші умови підходять. І ще я вам хочу сказати... Як тільки розкрутимось --кращі лікарі Європи будуть до ваших послуг.
--Самий кращий лікар у мене вже є, - жінка показала пальцем на верх.- Тільки він мене чомусь ще не забирає на те лікування. Мабуть ще я щось маю зробити тут, на цій землі.
Сергій провів друга до машини, той віддав йому сумку з продуктами,яку зібрала для нього тітка Оля разом з останніми настановами.
--Ти Сергію там подивися та приготуй все, що може пригодитися в пошуках того внука. Тільки ж дивись не перестарайся, щоб ми його раптом за один день не знайшли, - пожартував він.
  Сергій з однієї сторони був дуже радий такому розвитку подій, йому не потрібно було знову винаймати житло. А з другої сторони - відчував себе поруч з тією бабою дуже не зручно. Йому весь час здавалося, що вона читає його думки, що вона знає проту ніч...коли він їй бажав смерті.
  Щоб якось загладити свою вину він взявся  готувати для них обох  вечерю. Після вечері баба Маня вирішила показати йому сімейні альбоми.
--Це ось я в молодості,- показувала вона.
--Та ви були просто красунею, - щиро усміхнувся Сергій.
--А це мій чоловік і син,- показувала вона фотографії далі.
Сергію знову забракло повітря. З фотографії на нього дивився його батько.
--Це ваш син?
--Так, це мій єдиний син. Ми з ним посварилися, коли він надумав женитися. Женився не тому, що кохав, а для того щоб отримати квартиру в якомусь богом забутому райцентрі, куди його направили після інституту. Дівчина завагітніла і вони вирішили використати це. Завод сімейним та ще й з дітьми давав житло по за чергою. А потім відразуж розвестися. Я могла його влаштувати на роботу до себе в інститу, або десь в іншому місці в столиці, та він на відріз відмовився. Хотів доказати, що не потребує моєї допомоги. Коли я чось пробувала радити, він кричав, що я не маю права йому щось радити, бо я  була замужем за своєю фізикою і він тільки мішав мені. Аж сьогодні я визнаю, що він. мабуть, мав рацію. Мені спочатку дуже хотілося захистити докторську, а потім приваблювала кар"єра. Чоловік теж був весь час зайнятий. Одним словом син почувався лишнім. На весілля мене не запрошував, з дружиною не знайомив: для чого, це ж все тимчасове. Зі мною перервав будь які звязки, щоб не набридала з моралью, на яку не мала права. Викреслив мене зі свого життя. Я в той час теж була добрим фруктом і думала: " Нікуди ти не дінешся, рано чи пізно повернешся за допомогою. Не повернувся. Потім через роки і роки я пробувала його знайти, помиритися, але він не хотів цього. Від його друзів знаю, що в нього від того першого шлюбу  народився син. Потім він ще не раз женився, але дітей більше не було. Я хотіла було знайти хоч бі внука, та після розвалу Союзу всі мої збереження в банку пропали, до того ж я серйозно захворіла і не могла цим зайнятися. Тому думаю: Вас мені сам Бог послав. Я дуже в нього просила, щоб допоміг мені знайти хоч внука - закінчила свою сповідь баба Маня. - Не добре це: померти не побачивши його. Я хочу йому залишити хоча б квартиру.
 Сергій понуро слухав цю історію і не знав, що йому робити, що говорити?. Він боявся виказати себе. " Ось як воно в житті буває, - думав він.- Все так запутано. Невже вона моя друга баба?" З мамою свого батька він ніколи не був знайомий і думав. що вона теж давно померла. " Є час розкидати каміння, Сергійку і є час збирати," - знову пригадалося йому. Що вона мала на увазі?
 .Все по собі залишає слід: каплини дощу, що падають на підвіконня, подих вітру, що несе опале листя. І в церці людському той слід, хоч і не видимий, але залишається. Він захований  найглибше і буває болючим, смертельно болючим.а буває сцілює душу... Ой як треба бути обережним, щоб твій слід  не ранив когось. І яким треба бути сильним, щоб залікувати свою, кимось пошматовану душу.
  Раптом йому стало зрозумілим, що  робити. Він має поїхати до батька, поговорити як  чоловік з чоловіком і привезти його хоч на один день до баби Мані. "А якщо він не захоче мене слухати? - насідали сумніви. Все рівно привезу, щоб там не було" -вирішив він. Багаторічна злість на батька  розчинилася в повітрі. "Всі ми грішні". Залишився смуток  і туга за родинним щастям, взаєморозумінням, якого він ніколи не мав. Але тепер він вже знав, що воно існує і що рано чи пізно він його відшукає... Прийшла його пора збирати каміня.

                                                                                                    2015год.
                                                                                                                        Мачерата.